Сергій Пантелюк з дитинства мріяв про військову службу. Професійно займався греко-римською боротьбою і був кандидатом у майстри спорту. Тож після школи вступив до ліцею імені Героїв Крут, а потім — до Академії сухопутних військ імені П. Сагайдачного.
“Там Сергій зустрів свою майбутню дружину, — каже Світлана Пантелюк, мама загиблого. — Брати Насті навчались із моїм сином, а вона приїздила їх провідувати. Почуття між ними спалахнули відразу. Зустрічались чотири роки, а потім побралися. Молода сім’я переїхала до Чернігова, адже Сергій став командиром взводу в 1-й танковій бригаді в Гончарівському. Згодом більш як рік служив у Мар’їнці на Донеччині...”
Повернення зі Сходу з нетерпінням чекали і мама, і дружина. Тим більше, що в 2021-му подружжя дізналось, що стане батьками. Перед різдвяними святами вони зробили зворушливу фотосесію. 2022-й мав стати для них особливим — роком народження донечки.
“Але все обірвала клята повномасштабна війна, — зітхає мати. — 24 лютого син якраз їхав до Насті, на Хмельниччину. Вона мала ось-ось народжувати, а вони планували бути в пологовому разом. Йому навіть дали відпустку, щоб реалізувати цей план. Але прогриміли перші вибухи, тож Сергій вирішив терміново повернутися до побратимів у Чернігів”.
24 лютого син якраз їхав до Насті, на Хмельниччину. Вона мала ось-ось народжувати, а вони планували бути в пологовому разом.
Під час останньої розмови син заспокоював маму: мовляв, дамо відсіч окупантам — і все буде добре…
Пізніше стало відомо, що того дня бійці відбивали запеклу атаку під Рівнопіллям на Чернігівщині. Сергій Пантелюк отримав осколкове поранення ніг, йому пошкодило артерію... До лікарні його привезли вже у стані клінічної смерті. О 3.20 його серце зупинилося.
“А в той момент у Славуті, що за кількасот кілометрів, невістка народила доньку Мілану, — каже мама офіцера. — Першу добу ми їй нічого не розповідали про трагедію, бо лікарі забороняли. Та постійні питання Насті змусили нас сказати правду. Вона дуже важко пережила цю новину. Єдине, що рятувало, — донька, яка мов дві краплі води схожа на тата”.
Через безперервні обстріли тіло офіцера майже місяць перебувало в морзі, лише згодом його змогли поховати у рідній Бирлівці на Вінниччині. Після похорону батьки воїна вперше взяли на руки онучку.
“З часом Міланка дізнається, що її татусь був справжнім героєм, і пишатиметься ним, — каже мама Сергія Пантелюка. — Ми й досі не можемо осягнути того, що сина вже нема. Але наш стимул жити далі — онучка. Я всім кажу, що вона в мене найкраща і я віддам їй максимум любові. Ми мусимо зробити все, щоб вона була щасливою та жила під мирним небом”.
Сергія Пантелюка посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Богданом Бенюком
