Двоє дітей, щасливі прогулянки вихідними й мрії побачити весь світ — таким було життя Тетяни та Сергія Мирошників з Харкова. Та все це зруйнувала велика війна. На початку січня 2023 року Сергій Мірошник загинув у бою у Бахмуті. Відтоді, пригадує жінка, її світ похитнувся...
“Мій чоловік народився у Москві, до Харкова переїхав з батьками юнаком, тут ми й познайомились. Сергій любив Україну й пишався, що є її громадянином. У мирному житті він працював будівельником, я фотографувала, — розповідає Тетяна Мирошник. — На другий день після вторгнення чоловік пішов до військкомату. А ми з 13-річним сином та 17-річною дочкою у березні наважились виїхати на Західну Україну, а після того — у Німеччину. Сергій спочатку воював на Харківщині, після того потрапив у Бахмут. Телефонував нам за можливості. Ми планували спільне майбутнє після перемоги. Коханий мріяв, що заведемо собаку й поїдемо до Норвегії, бо ця країна вабила його пейзажами та великою кількістю маяків”.
16 січня цього року серце Сергія Мирошника перестало битися — у Бахмуті захисник отримав осколкові поранення внаслідок вибуху міни.
“Ще за життя коханий казав, що після смерті хотів би, щоб його кремували, — каже Тетяна. — Я виконала цю обіцянку, після чого забрала урну з прахом і поїхала з дітьми до Норвегії. Там біля маяка Ліндеснес розвіяла прах Сергія. Не повірите, але після повернення відкрила наше з чоловіком листування й помітила, що раніше він скидав мені світлини саме цього маяка і писав, що хотів би там побувати. Мабуть, це вищі сили допомогли мені виконати останню волю чоловіка”.
Співрозмовниця зізнається, після втрати чоловіка постійно думала: як тепер жити?
“Ти начебто є і тебе нема, — каже Тетяна. — Допомагала тільки віра — в те, що він завжди поряд. А якось мені приснився сон, наче в повітрі багато дерев, і наче це чиїсь душі. Так до мене й прийшло рішення вирощувати дуби у пам’ять про загиблих захисників. Дуб — символ могутності, мудрості й довголіття. Не лякають його ані сильні вітри, ані палюче сонце.
Я назбирала жолудів у місцевому лісі й у лютому висіяла їх у ящики. Всі жолуді зійшли, тепер маю 300 саджанців, які посаджу наприкінці серпня. Власник будинку, де я мешкаю у Німеччині, виділить для цього мені ділянку. Коли повернусь до України, продовжуватиму це робити. Коли споглядаю, як ростуть дуби, то згадую наших загиблих хлопців. Це мене підтримує і дає сили жити далі. Хотілось би, щоб й інші українці доєднались до моєї ініціативи. Щоби вся наша країна після перемоги буяла та цвіла. Бо мусимо жити. Заради тих, хто віддав життя за нас”.
