Людяний, щирий, надзвичайно сміливий — саме так характеризують рідні та друзі Віталія Підпурного із села Броварки Полтавської області. До війни він тут жив з родиною, працював на місцевій агрофірмі й доглядав сад, що із сином посадили власноруч.
Зі своїм майбутнім чоловіком Лідія Підпурна була знайома ще зі школи. Віталій був старшим на два роки. “Мабуть, з восьмого класу проявляв знаки уваги до мене, — розповідає дружина бійця. — Але лише після повернення Віталія зі строкової служби ми стали зустрічатись. Він підкорив моє серце турботою, щирістю, був людиною слова та вчинків. Після демобілізації коханий продовжив службу в Нацгвардії у Харкові, мріяв стати офіцером. Наприкінці 1990-х подав документи до військової академії, але не вступив. Розчарувався, розсердився і вирішив повернутися у рідне село. У 1999 році ми одружились і через три роки стали батьками Владислава. Чоловік влаштувався у місцевий колгосп токарем, а згодом перейшов на завод у Кременчуці. Щодня їздив на роботу в місто, долаючи туди й назад 120 кілометрів. Знаєте, я справді була щасливою та коханою дружиною. Віталій за життя мене не скривдив, допомагав по господарству, із сином вони посадили та доглядали сад. Вільний час чоловік проводив на риболовлі. Місцеві поважали й цінували його, бо мав золоті руки, нікому не відмовляв у допомозі”.
Повномасштабна війна застала Віталія Підпурного вдома. Дружина каже: чоловік рвався на фронт ще з 2014 року, але тоді вдалось його зупинити. А ось у 2022-му — ні. “У перші ж дні вторгнення Віталій сказав, аби збирала сумку, бо записався добровольцем. Звісно, я була шокована, благала залишитись удома. Проте чоловік відповів, що боронити рідну землю — його обов’язок, — згадує Лідія Підпурна. — Після 12 березня я більше не бачила Віталія. Він став бійцем 24-го прикордонного загону. Воював на Чернігівщині, знаю, що перебував у Ріпках, де окупанти наробили багато горя. Наприкінці червня чоловіка з побратимами відправили на Черкащину, у навчальний центр. Я мала приїхати на побачення. Вже була в дорозі, аж тут дзвінок від коханого. Мовляв, вертайся, я знову їду на передову. Так він опинився на Донеччині. Служив неподалік Курахового, Костянтинівки. Ночі мої стали безсонними, постійно молилася, щоби повернувся додому живим. Розуміла, що Віталій вже не молодий, у нього були проблеми зі здоров’ям. Але коханий ні на що не скаржився, бо понад усе хотів звільнити країну від ворогів”.
Головний сержант Віталій Підпурний поліг у районі Мар’їнки. “Напередодні чоловік зателефонував і повідомив, що має йти на завдання. Запевнив, що передзвонить, як звільниться. Скаржився, що окупанти обстрілюють їх “фосфором”, — каже Лідія. — Віталій планував, що в жовтні, на свій день народження, приїде у відпустку. Не судилось. Він та ще двоє бійців загинули під час ворожого мінометного обстрілу 17 липня 2022 року, коли поверталися з позицій”.
Віталія Підпурного поховали в рідних Броварках і посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. “Я бачила коханого в труні, але досі не вірю у його смерть, — крізь сльози промовляє дружина. — Щодня беру до рук фото Віталія, розмовляю з ним, ділюсь, як важко тепер без нього. Вірю, що там, на небесах, коханий мене чує. І оберігає”.
