З нагоди Міжнародного дня сім’ї, який щороку відзначаємо 15 травня, ми розшукали унікальну родину. 33 роки тому пані Валентина із чоловіком Валерієм, маючи п’ятьох рідних дітей, стали батьками й для прийомних. Ініціаторкою такого рішення була саме дружина. Пані Валентина зі сестрою рано втратили батьків. Каже, після того вони “впали, як обпалені сонцем тюльпани”. Тому жінка й хотіла допомогти іншим дітям, які залишились без тата й мами.
“БУВАЛО, ЩО ОДНОЧАСНО ВИХОВУВАЛА 21 ДИТИНУ!”
Подружжя Іонових тоді мало престижну роботу (вона працювала інженеркою у науково-дослідному інституті, він — майстром на оборонному підприємстві) і відчувало, що в змозі забезпечити й більшу родину, ніж у них.
“Наважуючись тоді на такий крок, ми не усвідомлювали, з якими труднощами доведеться зіткнутись, — каже Валентина Никифорівна. — Адже кожна дитина, яка до нас потрапляла, пережила трагедію...”
Перш ніж створити будинок сімейного типу, Іонови пройшли відповідне навчання, далі — отримали потрібні документи. Утім з’явилася перешкода: вони мешкали у трикімнатній квартирі, яка була б затісною для більшої кількості дітей.
“На щастя, директор одного із заводів Дніпра запропонував нам безоплатно мешкати в будинку на 10 кімнат, який числився на балансі підприємства, — каже жінка. — Ми були дуже щасливі! Пригадую, як поїхали знайомитися з першими вісьмома дітьми (від 9 до 15 років), яких нам запропонували забрати. Четверо були родом із Білорусі, після втрати чоловіка їхня мати вирішила переїхати до України, а через декілька років померла від раку. Їхній старший брат жив окремо. Інші четверо діток виховувались у неблагополучній родині, тож залишились без батьківського піклування”.
Познайомившись із дітьми, Валентина Никифорівна тоді сказала: “Запрошую вас до себе в сім’ю”. Ті охоче погодились!
Вдома на поповнення чекали п’ятеро дітей подружжя, яким тоді було від 3 до 15 років. Пані Валентина запевняє — вони завжди хотіли мати ще братиків та сестричок, тож із новими членами родини одразу подружились. “Між ними ніколи не було конфліктів”, — каже мати.
До речі, у наступні 33 роки бувало так, що пані Валентина і 21 дитину одночасно виховувала!
“НУ ЯК Я МОЖУ ТЕБЕ ПОКИНУТИ ІЗ ТАКОЮ ЮРБОЮ ДІТЕЙ?!”
Невдовзі після створення будинку сімейного типу помер чоловік пані Валентини. Жінка залишилися з дітьми сама. Утім не відмовлялась від свого покликання, приймаючи щораз нових.
А вісім років тому вдруге вийшла заміж. І хто знає, чи знайшла б вона це кохання, якби не прийомні діти.
“Мій чоловік Олександр Капуза — старший брат тих чотирьох діток, яких ми прийняли першими 33 роки тому, — розповідає пані Валентина. — Він дуже часто навідувався до своїх братів і сестер. А згодом став допомагати в господарстві — у приватному будинку завжди потрібні чоловічі руки. Зрештою зголосився допомагати і з вихованням дітей”.
А якось Олександр сказав: “Ну як я можу тебе покинути, та ще й з такою юрбою дітей?” Відтак офіційно став батьком-вихователем. Жінка каже, що пишається своїм чоловіком, адже він вирішив присвятити себе нелегкій і благородній справі — вихованню дітей. Зараз подружжя виховує десятеро діток.
Якось Олександр сказав: “Ну як я можу тебе покинути, та ще й з такою юрбою дітей?”
“Ми в межах норми, — сміється пані Валентина. — Найменшому нашому малюкові — 5 років, двом найстаршим дівчаткам — по 17”.
“СПИРТНЕ У НАШОМУ ДОМІ — ТАБУ”
Розмовляємо з пані Валентиною про долі дітей, які жили в її будинку. Жінка першою згадує одну із дівчаток, яка не розмовляла через ваду розвитку. Тривалий час лежала в лікарні. Пані Валентина з родиною доклали чималих зусиль, аби дівчинка заговорила. Скільки ж радості було почути її перші слова!
“Згодом вона здобула освіту, влаштувалась на роботу, — каже пані Валентина. — Їй тепер 24 роки, живе неподалік, ми часто бачимося. А був ще чотирирічний хлопчик, який потрапив до нашої сім’ї після того, як його знайшли на звалищі... Тепер у нього є робота, дружина, дитина. Я щаслива за нього!”
Цікаво, що більш як десятеро дітей пані Валентині вдалось повернути у кровні сім’ї, а трьох дітей возз’єднали з їхніми матерями. “Одну дівчинку ми взяли в родину у півторарічному віці, — каже вона. — А коли їй виповнилось п’ять років, з місць позбавлення волі звільнилась її мати. Вона знала, хто виховує дочку, і захотіла її повернути. Я допомогла матері оформити необхідні документи, аби та змогла забрати дитину. Зараз дівчинка вчиться в столичному університеті”.
Діти покидають будинок сімейного типу переважно після повноліття. Утім іноді затримуються надовше.
“До прикладу, один хлопчина жив із нам аж до 25-річного віку, — каже пані Валентина. — Здобув вищу освіту, тепер живе у столиці, разом з дружиною виховує двох діток. Він великий молодець!”
Пані Валентина радо зауважує, що часто дітки, які росли в її домі, надалі разом тримаються у житті, підтримують одне одного, наче рідні. “Та й ми зі своїми прийомними дітьми підтримуємо теплі стосунки, часто телефонуємо одні одним, приїжджаємо в гості, — каже жінка. — На Великдень протягом трьох днів у нас було 10 — 12 наших дітей щодня, гриль не встигав вистигати! А от спиртного не наливали — на нього в нашому домі табу”.
Утім бували у родини й розчарування. “Два роки тому в Україні запровадили програму, за якою держава видає сиротам гроші на придбання житла, — розповідає Валентина Никифорівна. — Але жодній моїй прийомній дитині не пощастило їх отримати. Наприклад, один хлопчина спершу потрапив у списки претендентів, але, виявилось, за документами у нього є батько. Колись мати юнака, перебуваючи в місцях позбавлення волі, уклала шлюб з чоловіком, на прізвище якого записала всіх своїх дітей. І хоч фактично у хлопця ніколи не було батька, а мати померла, отримати допомогу на придбання житла він не зміг. Хлопець намагався довести, що не має батька, та марно... Нині він уже одружений, має дитину, сім’я змушена винаймати квартиру”.
І НАОСТАНОК — ПРО СПРАВЖНЄ ЩАСТЯ
Оглядаючись назад, Валентина Никифорівна каже, що дивується, як змогла стільки всього витримати за ці 33 роки. “Для мене ті роки промайнули, як три місяці, — ділиться вона. — І хоча ми прожили непросте життя, я ніколи не пошкодувала про своє рішення створити велику сім’ю. Певна — єдиною радістю в житті є діти. Жодні інші надбання не можуть замінити цього щастя!”
Питаю пані Валентину, скількох дітей за ці роки вона виховала. “Припинила рахувати, коли їх стало більше 60-ти!” — усміхається жінка.
До слова, у неї вже восьмеро онуків від рідних дітей. Молодший, крім своїх двох діток, виховує з дружиною і двох прийомних.
На запитання про плани Валентина Никифорівна признається: уже не уявляє себе поза процесом виховання прийомних дітей. Тож цим займатиметься і надалі. Аж доки вистачить сили і здоров’я.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також найважливіше про процедуру проведення ЗНО
