Глядачі пам’ятають її за головною роллю у фільмі “Легенда про княгиню Ольгу”. Хоча Людмила Єфименко знялась у понад двадцяти стрічках, серед яких — “Лісова пісня. Мавка”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, “Аве Марія”. Цими днями актриса, яка була дружиною режисера Юрія Іллєнка, святкує ювілей — 75-ліття.
— Відзначатиму цю дату в родинному колі, — каже народна артистка України. — Тобто з невісткою та моїми любими онуками. Зустрінусь та поспілкуюсь також з подругами, з якими познайомилась тут, у Канаді. Наперед нічого не планую. І взагалі не сприймаю ювілеї як щось таке “вау”. Це звичайний день народження.
— З цих 75 років який період ви згадуєте як найщасливіший?
— Найщаслівіші роки? Це початок нашого роману з Юрою та народження дітей. А ще — навчання в Інституті кінематографії, куди, попри шалений конкурс, вдалося вступити з першого разу. Уявляєте? Це теж був дуже класний період у моєму житті. Я мріяла тоді про цікаві ролі та уявляла себе на знімальному майданчику. (Усміхається).
— Ви зіграли в багатьох картинах свого чоловіка. А першу спільну роботу пам’ятаєте?
— То був фільм “Свято печеної картоплі”. Мені тоді було трохи за двадцять, а я мала зіграти багатодітну жінку у віці від 16 до 45 років. Ця пропозиція мене шокувала. (Сміється). Я навіть не знала, як до такої ролі підступитися. Тому це було і доволі складно, і неймовірно цікаво. Як потім і з “Легендою про княгиню Ольгу”. Тим паче, що останній фільм — двосерійний. Пригадую, його зйомки розпочались під завісу літа 1982 року, а закінчились наприкінці 1983-го. На екрани ж фільм вийшов допіру в 1984-му.
— Коли в Україні кінематограф переживав кризу, чимало ваших колег знімались у російських серіалах. А вам пропонували?
— Було декілька пропозицій, але я одразу відмовлялась. Сьогодні в нас багато актрис кажуть, що після 2014 року перестали грати в російських проєктах. Я ж — ще в дев’яностих! Мене принижувало, що на головні ролі в усі серіали брали московських акторів, а українських — на другорядні та епізоди. Я не хотіла брати в тому участь...
До слова, чому росіяни любили в нас знімати? В Україні все було значно дешевше: освітлювачі, реквізитори, костюмери і т. д. Зрештою, київським акторам теж платили фігню. Тобто, на відміну від Росії, тут фільмувати було вигідніше. Тому в мене була велика перерва в кар’єрі. Тоді я так скучила за роботою, що сама написала сценарій і зняла мелодраму “Аве Марія”.
— Нині ви живете в Канаді. А в якому місті, якщо не секрет?
— У Торонто. Після початку повномасштабного вторгнення я не одразу сюди приїхала. Війна застала мене в лікарні. (У Людмили Єфименко — онкологія. — Авт.). Спочатку син вивіз мене до Польщі, а потім я перебралась у Чехію, де можна було безплатно лікуватися. Тим часом невістка з онуками полетіли в Канаду, й з’ясувалось, що там це теж можливо. Порівняно з Прагою, рівень медичного обслуговування у Торонто на голову вищий. А з Києвом навіть годі порівнювати... Тож тепер я почуваюсь набагато краще.
— Плануєте й надалі залишатися за океаном?
— Мені тут дуже подобається. Місто в квітах. Зранку виходиш — усе прибрано. Взимку посипано. Громадський транспорт з кондиціонерами та не буває переповнений. На дорогах ніяких корків. Люди — дуже ввічливі. Чи не на кожному кроці чуєш: sorry, thank you... Я вже й мову за той час, що тут живу, підівчила. (Усміхається). Проте, як тільки закінчиться війна, я одразу повернусь в Україну.
— Ваш молодший син, здається, перебуває у лавах захисників?
— Так, Андрій уже п’ятий рік воює. Я дуже переживаю за нього. (Зітхає). За Пилипа — також, але він принаймні зрідка, наїздами, буває у Канаді. Потім знову повертається до Києва. На жаль, сьогодні й столиця переживає страшні бомбардування... Ви знаєте, для мене Росія тепер назавжди ворог!
— За натурою ви екстравертка чи інтровертка?
— В якісь моменти — інтровертка, а в якісь — екстравертка. Іноді я замикаюсь у собі. Навіть не відповідаю на дзвінки, настільки хочеться побути зі своїми думками, й щоб ніхто не відволікав. А іноді я просто не уявляю, як можна сидіти вдома, кудись не піти, не поспілкуватися, не посміятися і т. д. Тобто в моєму характері поєднуються протилежності.
— А ви любите готувати? На ювілеї чи без особливого приводу...
— Ой, дуже люблю. Причому готувати мене навчив чоловік. Коли ми тільки-но познайомилися і почали жити разом, я нічого не вміла робити. Навіть не знала, як зварити яйця чи вермішель. (Сміється). Натомість Юра чудово тямив у кулінарії. Він навчив мене, скажімо, варити борщ. Ця страва часто була в нас на столі. І в будні, і в свята. Хочу приготувати її онукам у свій день народження. Думаю, їм також сподобається.
