Відчув: це те, заради чого знову хочеться прокидатися, творити й жити.
“Улітку 2022 року я працював у Чехії на будівництві. Робота була нелегка, переважно надворі, під сонцем. Півтора тижня боліла голова. Звертався до лікарів, намагався з’ясувати причину. Лиш коли поміряли тиск, то виявилося, що він зашкалює: 215 на 115. Тоді мені його різко знизили, — розповідає 30-річний Назар Костецький із села Уличне, що на Львівщині. — Увечері я повернувся додому, ліг спати, а вранці вже не бачив на ліве око. Згодом почав втрачати зір і на другому оці. Приблизно за три тижні перестав бачити зовсім. Їздив по лікарях, шукав допомоги. Обстежувався в Одесі, Львові, Івано-Франківську, а пізніше — в Німеччині. Медики підтвердили атрофію зорового нерва й сказали, що відновити зір неможливо. Це був шок. Увесь мій світ перевернувся в одну мить”.
Назарові знадобилося майже два роки, щоб прийняти те, що сталося. “Я соромився білої тростини, намагався її ховати. Коли виходив із мамою, тримався за її руку, аби люди не бачили, що не можу самостійно ходити, — згадує. — До святого Миколая мама купила подарунки мені, бабусі, тітці, а собі — нічого. Тож я взяв тростину і пішов до магазину. Дуже хвилювався, руки тремтіли. Але дійшов, придбав подарунок і повернувся додому. Коли дав його мамі, вона заплакала. Тоді зрозумів, що можу більше, ніж думав. Через кілька днів знову вийшов, став вивчати маршрути до пошти, до родичів. А потім потай від мами домовився з другом, щоб той допоміг мені дістатися автобуса, й поїхав в Пустомити до знайомих. Звідти зателефонував мамі по відеозв’язку й розповів, де я. Для мене це було важливо, бо сам спланував дорогу і дістався, куди хотів”.
Якось Назар дізнався про проєкт “Гончарство в темряві”. Навчання тривало 45 днів. “Спочатку глина ніби керувала моїми руками, а мало бути навпаки, — мовить чоловік. — Але наприкінці курсу я вже міг робити по п’ять-шість виробів за заняття. Загалом виготовив їх близько сотні: чашки, тарілки, трояндочки... Наша група називалася “Котики”, тож кожен створив собі котика. Кілька разів його хотіли купити на виставках, але я казав: “Ні, цього не продам. Він буде зі мною завжди”.
Нині Назар облаштував невелику майстерню вдома — у літній кухні. По змозі працює з глиною щодня. “Роблю чашки, вази, підвіски, статуетки й навіть музичні інструменти — свистки та окарини. Загалом вже виготовив близько тисячі виробів. Гончарство для мене — інший світ. Бувало, сідав за круг о сьомій ранку, а вставав аж о сьомій вечора, лише ненадовго перериваючись на обід. Спочатку формую виріб на крузі, потім шліфую, випалюю, покриваю поливою і знову ставлю в піч. Після другого випалу посуд уже готовий до використання, — ділиться секретами майстер. — Муфельна піч нагрівається до 1300 градусів, поки що не підключив таку вдома, тому вироби вожу випалювати до Вінниці. Мрію облаштувати свою майстерню так, щоб навчати охочих гончарства. До речі, вже провів кілька таких майстер-класів. Одна учениця була незрячою, двоє хлопчиків — зрячими. Ми разом створювали вироби, я допомагав їм руками відчути форму. Уже випалив їхні роботи й розмалював”.
Попри втрату зору, молодий чоловік не опускає рук. “Так, я не бачу, але можу створювати неймовірну красу. А ще — подорожую, ходжу в гори. І, звичайно, думаю про майбутнє, про сім’ю, — каже Назар. — Певен: після будь-яких життєвих випробувань можна знайти справу, яка надихає жити сповна. Головне — захотіти, пробувати й не зупинятися”.
