У 3-й окремій штурмовій бригаді юнак служив старшим розвідником-снайпером і бойовим медиком. Неодноразово під ворожим вогнем рятував поранених побратимів, ризикуючи власним життям.
Владислав народився у селі Пархомівці, що на Хмельниччині. Зростав без батька, тому рано подорослішав і намагався бути опорою для родини.
“Ми жили з бабусею, поки мама працювала в місті. Їй одній було важко, і брат завжди хотів допомогти, — розповідає сестра воїна Христина Лукань. — Навіть ловив і продавав рибу, щоб купити мамі якийсь подарунок, потішити її”.
Після школи юнак вступив до Хмельницького професійного ліцею електроніки, де здобував фах електромеханіка та електромонтера охоронно-пожежної сигналізації.
“Паралельно Влад посилено почав займатися фізичною підготовкою, бігати. Думаю, вже тоді він вирішив пов’язати своє життя з армією, — продовжує сестра. — А щойно закінчив ліцей — добровільно пішов до війська”.
18-річний Владислав Підгайний долучився до ЗСУ 10 жовтня 2024-го. Був старшим розвідником-снайпером. Водночас пройшов підготовку з тактичної медицини й став бойовим медиком, бо завжди хотів рятувати людей. Постійно вдосконалював свої знання, зокрема під час навчань у Варшаві. “Його перший позивний “Невролог”, — каже Христина. — Це вже потім побратими почали називати його “Православним”.
Рідні не раз намагалися відмовити юнака від служби. “Казали, що він ще дуже молодий, не встиг одружитися, створити сім’ю. Та марно. Влад усіх запевняв, що буде більше на навчаннях, ніж у гарячих точках. Але згодом ми дізналися, що він виконував бойові завдання і на Харківщині, і на Луганщині, — згадує сестра. — Хлопці казали, що брат був дуже відважним. Під обстрілами витягував поранених побратимів, зокрема й бійців іноземного легіону, з якими служив”.
На передовій захисник отримав осколкове поранення й травмував обидва меніски. “Але жодних подробиць нам не розповідав. Не хотів, щоб хвилювалися. Чесно кажучи, за нас він переживав більше, ніж за себе. Хіба якось проговорився, що до позицій часом доводиться йти по три-чотири години в один бік, — продовжує співрозмовниця. — Попри поранення, брат продовжував виконувати бойові завдання. Під час служби він зберігав дитячі малюнки й листи, які надсилали військовим. А в соцмережах писав: “Наш обов’язок — забезпечити дітям мирне життя”.
Тітка воїна Лариса Кирилкова згадує, що племінник дуже любив тварин, особливо собак: “Перед від’їздом на фронт він приніс мамі цуценя Дімона і з усмішкою сказав: “Буде тобі онучок”.
...Владислав Підгайний загинув 15 січня минулого року поблизу села Надія на Луганщині. Життя воїна обірвав ворожий безпілотник. Та рідні змогли його провести в останню дорогу лише 5 лютого.
“Він дуже хотів бути героєм. Хрещеній перед похороном наснився і сказав: “Я хочу, щоб мене поховали на Алеї Героїв” (на Алеї Слави у Хмельницькому. — Авт.). А ми саме тоді думали, де його похоронити, — зауважує сестра. — Взагалі Владік посилав нам багато знаків. Коли привезли його телефон, то він був заблокований. А потім брат наснився і “показав” пароль. Завдяки цьому змогли його відкрити. Тож віримо, що він і досі поруч з нами”.
Посмертно Владислава Підгайного нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня і нагрудним знаком “Комбатантський хрест”. Рідні збирають підписи під петицією про присвоєння захисникові найвищого звання — Герой України.
