Проходячи повз столичний театр імені І. Франка, не можна не звернути увагу на пам’ятник, що стоїть у скверику. І якщо більшості киян старшого віку не треба пояснювати, хто цей дідусь, що сидить з газетою на лавці в компанії такси, то молодь, мабуть, уже й не “ідентифікує” його особу. Йдеться про народного артиста України Миколу Яковченка, який багато років виходив на сцену цього “храму Мельпомени”.
Він народився 3 травня 1900 року в Прилуках, що належали тоді до Полтавщини. Багатодітна сім’я майбутнього актора не мала ніякого стосунку до мистецтва. Якщо не вважати таким... торгівлю, якою займався батько. Проте його сина чомусь потягло в зовсім інший бік: під час навчання у гімназії Микола захопився театром. Потім “прибився” до однієї з труп, де грав у водевілях (ось де можна було клеїти дурня й не отримувати прочухана від учителів) та опановував секрети акторства. Як не дивно, але Яковченко не закінчував жодного професійного закладу. Так і пропрацював усе життя без диплома!
Яким він був на сцені, можна лише здогадуватися, а ось кіноплівка назавжди зафіксувала талант “франківця”. На рахунку Миколи Яковченка — шістдесят фільмів, у яких він зіграв як головні, так і епізодичні ролі. Найвідоміші стрічки — це, звісно, “За двома зайцями” (неповторний Сірко — тато Проні Прокопівни) та “Вечори на хуторі біля Диканьки” (пам’ятаєте, як до рота Пацюка стрибають вареники в сметані?). А ще ж були десятки інших — більш чи менш вдалих — персонажів...
“У кіно Микола Яковченко був неповторним, — каже 98-літня актриса Галина Яблонська. — Він узагалі належав до яскравих особистостей. Що на сцені, що в житті був дуже самобутнім. Завжди притягував до себе людей, особливо — молодь. Іноді йдеш коридором у театрі, а довкола нього — гурт колег. Щось запитують, той відповідає. Як завжди — з гумором, тож лунає регіт”. (Усміхається).
Мабуть, своєю веселою вдачею Микола Федорович привабив і майбутню дружину — актрису Тетяну Євсєєнко. Вона була на десять років молодшою, але на пропозицію “руки й серця” відповіла згодою. Проте їхнє сімейне щастя (якщо не брати до уваги патологічні ревнощі актора) тривало лише шістнадцять років. У 1947-му жінку забрала онкологія. І Яковченко залишився сам із двома дітьми — ще й доньками — на руках.
“Йому довелося взяти всю турботу про дівчаток на себе, — зазначає народна артистка України Раїса Недашківська. — Він їх і годував, і обшивав. Одне слово, робив усе, що треба було... У Миколи Федоровича справді була дуже складна доля!”
Можливо, тому він періодично топив горе (невдачі, проблеми) в оковитій. З часом це стало справжньою проблемою. Режисери перестали запрошувати його у кіно, оскільки боялися, що Яковченко підведе. У театрі, як могли, давали раду, роблячи поправку на сімейні обставини актора, а також на той факт, що він був улюбленцем публіки. Чимало глядачів йшли на виставу “В степах України” Корнійчука заради виконавця ролі Довгоносика. Проте невдовзі “ліміт” поблажливості вичерпався.
“Коли одного разу він прийшов на репетицію п’яний як чіп, це ще зійшло з рук, — розповідає Віталій Жежера, автор книжки про Миколу Яковченка. — Проте іншого разу, дорогою на гастролі в Донецьк, він з колегою добряче випив. Вони “позичили” у залізничків якусь дрезину, рухались вздовж перону й кричали: “Ми їдемо в Париж!” (Усміхається). За це, звісно, актор був звільнений як злісний порушник “трудової дисципліни”. Але потім його все ж прийняли назад до штату театру Франка”.
До речі, молодша донька — Юна — також стала актрисою. Працювала в тій же трупі, що й батько. Її старша сестра — Ірина — на жаль, рано померла. У неї був такий самий діагноз, як у матері. Тож, щоб не почуватись самотнім, Микола Федорович завів чотирилапого друга. Обрав не вівчарку чи пуделя, а кумедну таксу, яку назвав Фан-Фаня. Песик супроводжував киянина скрізь — що за куліси, що в гастроном.
“Він дуже любив того собаку, а собака його, — зазначає Віталій Жежера. — Одного разу пес десь відлучився (це було на очах у Яковченка), його спіймали гицлі й посадили в машину. Кажуть, Микола Федорович біг слідом, поки вона не зупинилася, — і таксу відпустили. Однак за ті п’ять хвилин, що тварину везли, вона встигла посивіти. Ну, така ось байка. Думаю, у ній є щось і від правди”.
Уславлений актор прожив 74 роки, а помер у лікарні. “Все сталося під час оперування запущеного апендициту, — каже народний артист України Лесь Задніпровський. — Його серце просто не витримало анестезії. Такий ось, перепрошую, дурний випадок. Він міг ще жити й жити, радуючи нас багато років. Узагалі — це була трагічна особистість. Хоча він часто сам над собою піджартовував: мовляв, іди на сцену, блазню. Проте очі в нього завжди були трохи сумні”.
