У притулку для пернатих у селі Воропаїв, що на Київщині, нині спостерігають мелодраму, яка за пристрастями могла б зрівнятися з мильною оперою.
— Ми так жартома й кажемо — у нас тут справжній серіал “Санта-Барбара”, — розповідає Ірина Снопко, керівниця ГО “Садиба Нюшанік. Допомога птахам”. — На початку весни до нас з теплих країв повернувся колишній підопічний, лелека Дон Жуан. Його минулорічна “дружина”, Мотря, на жаль, запізнилася. Але “хлопець” вирішив часу не гаяти, знайшов собі нову подругу, Новеньку, і через місяць у гнізді вже були яйця. До речі, Дон Жуану пощастило: йому не довелося будувати собі оселю, оскільки порожніми стояли два минулорічні гнізда від попередніх лелек. Та сімейну ідилію Дон Жуана і Новенької зіпсувало повернення Мотрі. Хоч із запізненням, але вона почала відстоювати своє право на подружнє життя, постійно претендувала на увагу колишнього, намагалася всістися у його нове гніздо.
Ми не втручалися, але з цікавістю спостерігали, якою буде розв’язка цього любовного трикутника. А наш Дон Жуан зрештою вирішив, що буде жити на дві родини, тобто на два гнізда. Перелітає з ранку до вечора туди-сюди, приділяє увагу і Мотрі, і Новенькій. Це важко, звісно, тому ми делікатно цю пташину родину підгодовуємо: залишаємо їжу ближче до місця гніздування”.
А ось пара лебедів Халк і Електра, що живуть у садибі на невеликому ставку, — вже не перший рік вірні одне одному. Втім, вважає пані Ірина, це вимушена стратегія. У пернатих сильно травмовані крила, вони навіть не виводять пташенят, але тримаються купи, щоб вижити.
— То пташина вірність — лише гарна легенда?
— Так, і вона, до речі, відносно донедавна (до появи ДНК-тестів) побутувала навіть у наукових колах, — зауважує орнітологиня Світлана Козаченко. — Проте подальші дослідження довели, що багато пернатих регулярно практикують “зраду”: у гніздах багатьох видів, наприклад співочих птахів, частина пташенят часто не має генетичного зв’язку із самцем, який про них турбується.
Приблизно 90 відсотків птахів, зокрема лелеки, лебеді, грифи, орли, охоче вибудовують міцні союзи. Це так звана соціальна моногамія, яку можна пояснити умовами життя цих пернатих. Матері і батьку разом зручніше зігрівати яйця у кладці, добувати їжу та піклуватися про молоде покоління, захищати територію. Зрозуміло, ймовірність виживання малят при двох турботливих дорослих набагато вища, ніж при одному.
Існують птахи, які іноді утворюють міцні пари на все життя, скажімо, деякі види альбатросів, лебедів та диких гусей. Проте навіть вони активно шукають нового партнера в разі смерті попереднього або тривалих невдач із виведенням малят. Перелітні птахи з більшою відстанню міграції мають вищий рівень “розлучень”, бо можуть прибувати до місця гніздування у різний час і формувати нові пари для розмноження.
А ще є така прикра традиція: лелеки викидають своїх пташенят з гнізда, коли не здатні прогодувати всіх або якщо один з малюків надто слабкий. Людей це може обурювати, але дикі тварини керуються принципом природного добору: в боротьбі за існування виживають лише найбільш пристосовані організми.
І все ж багато в чому люди могли б повчитися у птахів, зокрема в лелек. Так, самець не лише охороняє гніздо від хижаків та конкурентів, а й часто бере участь у висиджуванні яєць, чергуючись із самицею, або годує її весь час, доки вона на гнізді. Більшість птахів — невтомні, готові до самопожертви батьки, достойні захоплення і поваги.
