Вони майстерно симулюють ознаки гострого апендициту чи виразки, запаморочення, серцевого нападу, лихоманку. А іноді навіть самі себе ранять чи калічать.
— Так проявляється синдром Мюнхгаузена, — каже психіатр, психотерапевт Віталій Закладний. — Автором цього терміна є британський лікар Річард Ашер, який у середині минулого століття консультував чимало пацієнтів з таким психічним розладом. А сама назва пов’язана з літературним персонажем бароном Мюнхгаузеном, який прославився вигадками про своє життя.
Перші епізоди синдрому Мюнхгаузена проявляються, як правило, у ранньому віці. Син чи донька раптом нездужають: температура, біль у горлі, слабкість. І ось замість уроків — іграшки, теплий бульйон, мама ніжніша і турботливіша, ніж зазвичай. У такі моменти дитина почувається більше захищеною. А тому хоче хворіти знову і знову.
У дорослому віці емоціональна нестабільність, невирішені конфлікти в особистих стосунках посилюють ризик формування розладу. Треба визнати, що пацієнти з цим синдромом вміють бути переконливими. Вони демонструють непогані знання в галузі медицини, погоджуються на складні, неприємні аналізи, часом навіть оперативне втручання, можуть вдаватися до самоушкодження, фальсифікації аналізів (додавання розчину глюкози, крові до біоматеріалу). А ще — ходять від одного лікаря до іншого, перетворюються, так би мовити, на професійних хворих.
— Як же розгадати, що йдеться саме про цей синдром?
— Є моменти, які обов’язково насторожать досвідченого лікаря: нестандартне, часом суперечливе поєднання симптомів; брак об’єктивних підтверджень захворювання при обстеженні; поява нових скарг після того, як отримано негативні результати аналізів тощо.
До речі, різновидом цього розладу є делегований синдром Мюнхгаузена. Людина тоді інсценує хворобу в іншої: частіше у дитини або літнього родича, щоб самому здаватися незамінним. Знаю випадок, коли жінка важко переживала загибель чоловіка. Нею заопікувалася старша незаміжня сестра. З часом турбота перетворилася на бажання контролювати життя вдови. Задля цього опікунка постійно водила її на прийом до різних лікарів, навіть “призначала” їй на свій розсуд препарати. Ілюзія турботи зазнала краху, коли молодша сестра закохалася, зібралася вдруге заміж і категорично відмовилася “хворіти”.
Зауважу, що дати раду з таким нав’язливим і небезпечним розладом допомагають психотерапевтичні методики. Якщо у хворого є супутні психічні розлади, наприклад, депресія чи посттравматичний тривожний розлад, то лікарі можуть запропонувати відповідну терапію і призначити спеціальні ліки.
