Чи не щодня стрічки новин рясніють повідомленнями про розшук зниклих дітей. Лише торік до поліції Львівщини надійшло понад 500 заяв про зникнення неповнолітніх, на Миколаївщині — 411, на Прикарпатті — понад дві сотні. За кожною з цих цифр — тривога родин. То що насправді штовхає дітей на втечу?
— У невеликій частині випадків (1 — 2%) йдеться про хворобливі прояви, наприклад, дромоманію, патологічний потяг до мандрів. У такому стані дитина може раптово піти з дому, не усвідомлюючи куди й навіщо, — пояснює Наталія Максимова, докторка психологічних наук, провідна наукова співробітниця лабораторії психології соціально дезадаптованої особистості Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. — Існують й так звані демонстративні втечі, пов’язані з особливостями характеру, коли дитині, зокрема підлітку, важливо привернути до себе увагу дорослих, спричинити розголос та побачити реакцію оточення.
Бувають і “реактивні” втечі — відгук на травматичні події. Наприклад, розлучення батьків може стати для дитини сильним потрясінням, і втеча сприймається як спроба вплинути на ситуацію — “об’єднати” батьків і повернути їхню увагу й турботу. Пригадую випадок, коли 11-річний хлопчик декілька разів утікав з дому. Згодом з’ясувалося, що півтора року тому помер його батько, якого дитина дуже любила. І коли мати запропонувала йому познайомитися з новим “татом”, хлопчик утік.
— За словами самих дітей, на першому місці серед причин втеч — конфлікти з батьками. Найчастіше йдеться про “перехідну фазу”, коли дитина входить у підлітковий вік, починає відстоювати власні погляди й потребу в свободі. Якщо батьки не готові домовлятися й відповідають тиском, це провокує опір — особливо в більш імпульсивних дітей, — розповідає Анастасія Сухорукова, психологиня, психотерапевтка. — У підлітковому віці втечі з дому нерідко мають протестний характер або пов’язані з бажанням “спробувати доросле життя”. Зазвичай вони короткострокові: діти ночують у друзів чи родичів і повертаються за 2 — 3 дні.
— Що ще стає поштовхом до втеч?
● Н. Максимова:
— Найбільш проблемні втечі з соціально неблагополучних сімей — із родин, де дитину б’ють, принижують, зневажають. Особливо складні ситуації виникають, коли в родині є загроза з боку вітчима щодо падчерки — зокрема ризик сексуального насильства, а мати не готова це прийняти й заперечує проблему.
У моїй практиці був випадок, коли 14-річна дівчинка регулярно йшла ночувати до подруг у ті дні, коли її мати, медсестра, працювала в нічні зміни й дитина залишалася вдома з вітчимом. Мати довго не бачила проблеми, а сама дівчинка пояснювала свої зникнення “запрошеннями від подруг” чи “традиціями” — через страх говорити про справжню причину.
— Які тривожні ознаки в поведінці дитини мають насторожити батьків?
● А. Сухорукова:
— Якщо дитина була бунтівною, конфліктною — і раптом різко стала “зручною”, дуже спокійною, ніби її все влаштовує, це тривожний сигнал. Можливо, син чи донька вже внутрішньо щось для себе вирішили, наприклад, піти з дому.
На тлі війни, постійних тривог і хронічного стресу в дітей часто з’являється відчуття безнадії: “це ніколи не закінчиться”. У такому стані втеча може виглядати як спроба фізично втекти від нестерпної реальності.
Найгірше, що можуть зробити батьки в цей момент, — почати тиснути: забороняти, допитувати, ставити ультиматуми. Страх дорослих легко перетворюється на контроль, який не допомагає, а лише підштовхує дитину до необдуманих рішень.
— Що робити, коли дитина зникла?
— У більшості випадків діти йдуть не “в нікуди”, а до людей, поруч із якими почуваються у безпеці — родичів, друзів, знайомих. Тому варто насамперед зателефонувати близьким і тим, з ким дитина спілкується, та скласти список можливих місць, де вона може бути. Якщо дитина не повернулася до темряви, можна обшукати кімнату, обережно перевірити комп’ютер і контакти. Якщо після дзвінків ніхто не знає, де вона, потрібно звертатися до поліції.
Дуже важливо, щоб батьки не сприймали запитання поліції чи соціальних служб як спробу звинувачення і не намагалися щось приховувати. Натомість варто чесно розповісти, за яких обставин дитина пішла з дому. Так легше буде її знайти.
— Які ще поради можете дати?
— Дорослим варто будувати з дитиною довірливі стосунки, у яких поважають її особистий простір, уміють домовлятися та сприймають як окрему особистість. Важливо, щоб дім залишався безпечним місцем: навіть після сильних емоцій має бути можливість спокійно поговорити про те, що сталося, і разом шукати рішення.
● Н. Максимова:
— У підлітковому віці дитина водночас прагне самостійності й дуже потребує прийняття та підтримки. Якщо в сім’ї є довіра й можливість говорити про складні переживання, підліток частіше звертається по допомогу, а не втікає від проблем.
Ми живемо в умовах хронічного стресу, і це серйозно впливає на психіку і дорослих, і дітей. Тому профілактика має бути системною: підтримка в родині, доступ до шкільних психологів, просвіта батьків. Наприклад, у Канаді втечу дитини з дому сприймають як серйозну кризову ситуацію. Якщо це стається хоча б раз, сім’я потрапляє під суворий супровід соціальних служб.
