Він — один із найцікавіших українських виконавців, який регулярно тішить шанувальників новими хітами й кліпами. (Найсвіжіший — “Вірити” — зібрав на YouTube понад 935 тисяч переглядів). При цьому увага публіки прикута як до творчості Арсена Мірзояна, так і до приватного життя, адже він одружений із Тонею Матвієнко...
— У січні ви були із сім’єю на відпочинку в Карпатах. Наскільки вдалося “перезавантажитися”?
— Насправді я просто привіз своїх, а потім приїхав та забрав. Однак ми встигли гарно провести час. У дитини якраз були канікули, а невдовзі — день народження. Я ж, користаючись нагодою, побігав у горах. Подолав 20 кілометрів — і мені добре. (Усміхається). Щоб розвантажити трохи мізки, цього вистачає...
— А як давно ви захопились бігом?
— Ну, десь із 2020 року. Коли почалася пандемія, у мене вивільнилося дуже багато часу. Я подумав: “О’кей, якщо така ситуація, буду бігати”. Відтоді й почав робити свої кроси. Причому щодня. У будні — це п’ять кілометрів, а у “свята” — 10 або 20. Пропускаю тільки, коли виїзд на фронт. Бо зазвичай ніч — за кермом, і зранку “там” ніде не побігаєш. Але нічого страшного — можна раз-другий пропустити.
— Ви ж ще пірнаєте взимку в Дніпро...
— Коли у Києві — так, а коли у від’їзді, шукаю будь-яку водойму. Наприклад, у Карпатах я пірнав у Прут. Роблю такі “штуки” після пробіжки. Проте не частіше як раз на тиждень. Особливо цим не захоплююсь. Хоча читав про людей, які приймають крижані ванни, щоб завжди виглядати на 36 і 6. (Сміється). Тим більше, що зараз, як ви чуєте, я кашляю. У столиці нині — холодно і з опаленням — великі труднощі.
— I як даєте собі раду?
— Довелося над цим питанням трохи попрацювати. Я встановив удома — ні, не генератор, а інвертор. Він, звісно, допомагає зі струмом, але... Коли в мережі відсутня вода, зникає і опалення. (Зітхає). Знаєте, що ми робили, аби не лишитися без води? Топили сніг у каструлях та й просто збирали лід. Як виявилось, останній тане довго. Дуже довго. (Сміється). Ось такі тепер реалії.
— Муза в таких реаліях до вас навідується чи наразі відпочиває?
— Ні, я пишу нові пісні. Проте муза тут ні до чого. Це реакція — емоції, враження, відчуття — на сьогодення. Відбуваються певні події, які ти спостерігаєш і через які проходиш, а потім усе виливається на папері, в нотах. Іноді з’являються радісні речі — скажімо, про любов, іноді — сумні, про війну. В будь-якому разі це трансформація якихось історій.
— У вас є пісня “Позивні”, що дала назву новому альбому. До неї вийшов пронизливий кліп за участю військових. Якщо не секрет, де його знімали?
— У київському шпиталі. Це була ідея режисера. Я звик довіряти команді та не втручатися у роботу. До речі, як і вони — в мою. (Усміхається). Декого з тих хлопців, які з’являються у кадрі, ми знаємо і далі спілкуємося. Дехто після відновлення уже повернувся у стрій та продовжує сьогодні виконувати свої функції на передовій...
Ми ж продовжуємо допомагати нашим військовим. Цьогоріч уже придбали два квадроцикли, також пікап (його я обіцяв 77 бригаді), дозакрили збір на комплекс “Вампір” (їх дуже потребував 132 розвідбат). А ще — два буси у 93 і 26 бригади, три джипи — у 93, 43 й 82 бригади. Загалом — шість автівок у різні підрозділи. Що вже казати про дрібниці: рації, антени, комплектуючі для дронів і т. д. З початку року закупили для хлопців необхідного вже майже на три мільйони гривень.
— У вас щойно завершився тур із дружиною. Раніше ви, здається, разом не виступали. У зв’язку з цим виникали якісь нюанси?
— Ні, все нормально. (Усміхається). Просто, на відміну від сольного концерту, тепер ми виступали вперемішку. Дві пісні — я, три — Тоня, одну — вона, одну — я. Проте програму склали так, щоб увійшли наші найвідоміші хіти. Тобто глядачам не довелося довго на них чекати. Ми навіть жартували, що це — швидкий дофамін.
— НП на гастролях не траплялися останнім часом?
— Тьху-тьху-тьху. Як кажуть, щоб не зурочити. (Усміхається). Нормально. Ми до всього готові й усе розуміємо. Будь-яку інформацію сприймаємо без печалі та дуже не засмучуємося. Це колись, як щось траплялося, я думав: гірше не буває. А тепер знаю, що порівняно з війною, то були дрібниці. Тому, якщо щось десь не вдається, сприймаю як належне.
— Арсене, колись ви любили готувати. А нині час залишається?
— Так. Оце сьогодні — зрештою, як завжди — робив для доньки сніданок. Підсмажив млинці, які вона дуже любить. Іншого разу можуть бути сирники або ж пельмені. Останні — коли мені ліньки щось готувати. (Усміхається). Часу завжди бракує. Нині, до речі, я навіть ще не бігав зранку. Оце завершимо інтерв’ю, вдягну кросівки та піду намотувати свої кілометри. Це — святе!
