Якщо дехто з його колег — як старших, так і молодших — виїхав за кордон, то Павло Маков не втік не тільки з України, а й із рідного Харкова. Щоправда, на відкриття виставок та з інших нагод час від часу все ж “виривається” як не в Італію, то в Австрію, Данію чи бодай Польщу. Проте потім його курс незмінний — додому...
— Павле, як на п’ятому році повномасштабної війни ви переносите реалії життя у Харкові?
— Та нормально я переношу, Богдане. Що тут можна сказати — як і всі. Я певен, що мало чим відрізняюсь від інших харків’ян. Так, у нас регулярні обстріли, а тепер ще й проблеми з електропостачанням і опаленням. Скажімо, вдома може цілими днями не бути світла, але в майстерні, на щастя, воно є. Тому я приходив і працював. Навіть при температурі чотири градуси... Врешті-решт підхопив десь вірус та занедужав. Тож перепрошую, якщо під час нашої розмови буду кашляти.
— Весною 2022 року ваш знаменитий проєкт із символічною назвою “Фонтан виснаження” був представлений на Венеційському бієнале. А потім десь його можна було побачити?
— У Відні та Римі. Власне, він щойно повернувся з італійської столиці, де виставлявся на міжнародній виставці у Музеї сучасного мистецтва. Я навіть їздив туди восени, але не на відкриття. Не міг бути присутнім, бо торік мав неприємну операцію та інші обставини, й ті події збіглися у часі... Тепер ось знову планував з дружиною з’їздити на Аппеніни — в приватних справах, але через хворобу все відтерміновується. Ну нічого. Як тільки одужаю, можна буде вирушати в дорогу.
— Ви, як завжди, за кермом?
— Так. Мені не звикати: водійський стаж — понад 20 років. Куди тільки не доводилося їздити. Десять років тому я дістався міста Трапані, що десь за Сицилією. Там у нас живуть знайомі — італійські митці, в яких ми тиждень погостювали, а потім вирушили далі — із заїздом у місто Барі... Загалом подолали шлях, напевно, у вісім тисяч кілометрів. Зрозуміло, що це разом з Україною. Врахуйте, що від нас тільки до кордону треба проїхати 1200 км.
До речі, торік я проводив у Варшаві майстер-клас, а повертаючись додому, купив два столи, крісла й ще дещо для майстерні. На кордоні наші митники оглянули багаж: “Щось тут у вас забагато”. Я кажу: “Заради Бога, готовий заплатити податок. Скільки там належиться...” Вони подивились у паспорти й відповідають: “Та нехай, їдьте уже, ви ж із Харкова”. А віддаючи документи, додають: “І як ви там живете?!” (Усміхається). Це було сказано так щиро.
— Власне, чимало наших митців нині “прописались” за кордоном...
— Якщо чесно, мене тригерить, коли мої колеги, які живуть у Берліні чи Барселоні, пишуть: я — український митець. Насправді — це чистої води спекуляція. Люди хочуть привернути до себе увагу: мовляв, я — з воюючої країни. Ну, якщо ти український митець, повертайся до Києва, кур...а, чи до Львова або Івано-Франківська. Страшно в столиці — о’кей, не треба. Ще ж є Чернівці чи Ужгород. Проте їм, звісно, комфортніше в Євросоюзі.
— А вас така перспектива не приваблює?
— Навіть якщо дивитися на ситуацію з точки зору таких примітивних речей, як гроші, все одно — не приваблює. Абсолютно. Уява багатьох людей малює, що українські митці заробляють за кордоном. Це — маячня! Ну, можливо, ще молоді художники, які тільки починають кар’єру та роблять собі ім’я. Я ж скажу вам чесно: заробляю не на Заході, а в Україні. Зрештою, гроші для мене ніколи не були головними. Я шукаю відповіді на питання, що цікавлять мене в цьому житті.
— Кажуть, під час війни не стало вашої матері?
— Так. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вивіз її до Відня. Там допомогла організація, що опікується біженцями з різних країн і з котрою я давно співпрацював. Давав їм свої роботи, вони продавали, а гроші йшли на підтримку тих, хто змушений був полишити домівки. Хто ж міг подумати, що в 2022 році вже моя мама стане біженкою... Для неї знайшли квартиру, яку вони ділили ще з однією жінкою з України.
А майже через два роки мами не стало. Не витримало серце. Свого часу вона перенесла дві онкологічні операції. Проте у 92 роки померла не від того діагнозу. Онкологію якраз вдалося вилікувати. До слова, як і мені: торік я мав рак, а тепер його немає. Сьогодні, знаєте, це вже не вирок. І я тому яскравий приклад... Про смерть мами я довідався дорогою на виставку в Польщі. Відкрив її, а на зворотному шляху забрав урну з прахом та відвіз, щоб поховати під Києвом.
— Павле, як би ви речення продовжили: для мене Росія тепер назавжди?..
— А що тут думати: вона назавжди — ворог. Росія не може існувати, доки є незалежна Україна, розумієте. Тому й намагається нас усіма способами знищити. Одне слово, я погоджуюсь з тими, хто каже, що це — екзистенційна війна.
