У мирному житті він був успішним волейболістом, кандидатом у майстри спорту. Виступав за рівненську команду “Патріот”, що грала у вищій лізі. Та з дитинства мріяв стати військовим. Тож ще за кілька років до повномасштабного вторгнення пішов служити, брав участь в ООС/ АТО.
Народився Олександр Боровський у селищі Лугини, що на Житомирщині. “Підрісши, син брався за будь-яку хатню роботу — і воду носив, і пилососив, і підлогу мив. Він любив чистоту й порядок, — згадує зі сльозами мама воїна Любов Боровська. — А ще — мав дуже добре серце. Нерідко свої шкільні обіди віддавав безпритульним кішкам і собакам”.
Батько хлопчика грав у волейбол і привчив до спорту сина. Спочатку Сашко займався футболом та баскетболом, а в старших класах зосередився на волейболі. “Він був наполегливий, не пропускав тренування, умів ставити мету й досягати її, — зауважує Олександр Бовсуновський, директор Лугинської дитячо-юнацької спортивної школи. — У Рівному Сашко виконав норматив кандидата в майстри спорту, він міг зробити чудову кар’єру волейболіста. Та бажання стати військовим перемогло”.
Після закінчення школи Олександр навчався у Рівненському університеті водного господарства і природокористування на спеціальності “архітектура та будівництво”. Але спорт не полишив, виступав за різні команди. Згодом опинився у клубі вищої ліги “Патріот-Рівне”. “Якщо в спорті у сина було все добре, то навчання йому не дуже подобалося. Він і далі говорив нам, що хоче бути військовим, — каже мати. — Після четвертого курсу, порадившись із батьком, Олександр підписав контракт із ЗСУ і згодом служив у 99-му окремому батальйоні управління та забезпечення Сил спеціальних операцій (ССО) у Броварах. Став розвідником, пів року був у зоні бойових дій. У частині син ще й зайнявся бігом і боксом, щодня долав по 20 кілометрів, брав участь у марафоні “Шаную воїнів, біжу за Героїв України”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр Боровський захищав Київщину — Ірпінь, Бучу, Гостомель. Відтак старшого солдата із позивним “Джафар” перевели на Черкащину — у 254-й батальйон 118-ї окремої механізованої бригади. Досвідчений військовий спершу був інструктором із бойової підготовки, та з травня 2023 року як стрілець-оператор брав безпосередню участь у боях на Бахмутському напрямку. Про те, що син на фронті, а не служить на загалом спокійній Черкащині, батьки дізналися, коли відправили йому посилку, а вона повернулася.
Свій останній бій захисник прийняв біля села Іванівське, що на Донеччині. 7 червня 2023 року штурмова група, якою командував Олександр Боровський, захопила ворожу позицію та взяла полонених. Проте росіяни розпочали контратаку значними силами: проти 10 наших бійців було понад 40 окупантів. У цій критичній ситуації “Джафар” наказав хлопцям зі своєї групи відходити, а сам з двома кулеметами залишився їх прикривати. Боєць стримував наступ ворога, аж доки в його окоп не влучив дрон-камікадзе...
Поховали захисника в рідному селищі. Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Три роки поспіль на честь Олександра Боровського в Лугинах відбуваються змагання з волейболу.
До речі, на сороковий день після поховання побратими “Джафара” подарували його племінникові британського висловухого кота. “Ще коли був на фронті, син пообіцяв Тимофійчику, що як приїде у відпустку, то привезе йому пухнастика. Сашко повернувся додому. Але, на жаль, у вічну відпустку, — сумно мовить мати бійця. — Котика ми Джокером назвали”. За її словами, малий Тимофій хоче, як і його дядько, стати спортсменом. Хлопчик займається вільною боротьбою і вже навіть посів призове місце на обласних змаганнях.
