Понад 20 років Тетяна Кучерук із села Гавришівка, що на Вінниччині, пекла короваї на весілля — на щастя і добру долю. Тоді він був символом початку нового життя, нині ж став ще й символом шани.
“Олексій змалку любив коней, особливо нашу кобилу Зірку. З п’ятого класу вже міг самотужки її запрягти, — розповідає мама воїна Тетяна Кучерук. — Після школи син вступив до Барського гуманітарно-педагогічного коледжу, вивчився на вчителя образотворчого мистецтва та праці. Потім закінчив Глухівський національний педагогічний університет і здобув спеціальність практичного психолога. Але на той час працевлаштуватись за фахом було доволі важко та й зарплата вчителя була невисокою, тому в 2014 році Олексій підписав контракт із ЗСУ, служив у Барі. Під час АТО/ООС виконував бойові завдання на Донеччині й Луганщині. В особистому житті син теж був щасливий. Свою дружину Людмилу зустрів ще під час навчання у коледжі. У шлюбі вони виховували дочку Валерію, якій нині 18, та сина Ярослава, йому — 10-ть”.
Повномасштабне вторгнення застало старшого солдата, водія понтонного відділення 70-го центру інженерного забезпечення ЗСУ Олексія Кучерука на Харківщині. “Звісно, ми переживали. Син увесь час заспокоював, що служить у таких військах, де не потрібно бути на нулі. Та моє серце відчувало лихо. Не раз зводила руки до неба і кричала: “Боже, дай мені ще раз побачити сина”. Не судилось... — додає співрозмовниця. — Олексій мав позивний “Лесик”, так його змалку ніжно кликали. Про бойові дії мало що розповідав, оберігав нас від тривожних новин. Востаннє ми чули сина ввечері 27 квітня 2022- го. Він ще поговорив з бабусею, яка дуже хотіла почути його голос. Домовились з Олексієм, що вранці зідзвонимось. Та наступного дня під час обстрілу з “Граду” Ізюму син і його побратими зазнали вкрай важких поранень. Олексій та ще двоє хлопців загинули. Знаю, що на тому місці встановили меморіал і місцеві доглядають його. Мрію поїхати туди”.
Поховали 34-літнього військовослужбовця у Гавришівці. Посмертно старшого солдата нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Мати бійця, яка все життя пече короваї, продовжує свою справу, хоч їй і важко. “Олексій завжди мені наказував: “Якщо будеш пекти короваї для загиблих захисників (неодружених. — Авт.), на похорон, то щоб не брала грошей. Бо то мої братики”. Так і роблю, — зауважує пані Тетяна. — На Провідну неділю спекла коровай і роздала на цвинтарі людям у пам’ять про свого синочка й інших бійців, які загинули на війні. Прикрасила його трояндами — улюбленими квітами мого Олексійка...”
