41-річний Микола Шот з Новояворівська, що на Львівщині, боронив Україну у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. У 2024-му на Бахмутському напрямку отримав важке мінно-вибухове поранення. У результаті втратив обидві руки й обидві ноги. Попри це, Микола не здався, а своїм прикладом доводить, що на протезах життя триває.
Навесні минулого року він взяв участь у своєму першому забігу, влітку повернувся до водіння автівки. А днями здійснив ще одну заповітну мрію — став на лижі.
“Коли ви перший раз мені телефонували, я саме за кермом машини був. Такий щасливий, що їжджу, що мобільний... Якби на світлофорі стояв, то б і слухавку взяв, — з усмішкою каже Микола Шот. — До великої війни я працював будівельником. Їздив за кордон, по Україні. Повномасштабне вторгнення застало мене в Києві. Біля місця, де проживав, був блокпост. То я приходив туди, просився. Але мені казали, що людей в армії не бракує. Тому подався до військкомату. Спочатку служив у бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Тоді підрозділ розформували, і я продовжив службу в 93-й бригаді “Холодний Яр”. Воював на Харківщині. У 2023 році в боях за Вовчанськ отримав перше поранення. Приблизно три місяці був на реабілітації, мав усі підстави через стан здоров’я списатись зі служби, але не зробив цього, бо не хотів кидати побратимів”.
У лютому 2024 року Микола Шот отримав друге поранення. І дивом залишився живим.
“Це вже було на Бахмутському напрямку. Почався мінометний обстріл, який тривав близько п’яти годин. Ховатись було нікуди, — згадує ветеран. — Уявіть собі: я бачив, як моя ліва нога на декілька метрів відлетіла... Уламками мені пошкодило внутрішні органи. Слава Богу, що побратими евакуювали. Спершу був у Дніпрі в комі, звідти мене на вертольоті відправили в київський госпіталь. Там я отямився. Одну третю правої легені відрізали, зшивали кишківник, ноги та руки не врятували, ампутували. Перші протези поставили у США, потім “допрацювали” їх із львівськими фахівцями. Морально почувався добре. От тільки не хотів бути нікому тягарем. Фізично було важче, мучили болі, особливо фантомні. І сльози були... Але взяв волю у кулак і мужньо то все долав”.
Нині Микола Шот — фахівець з адаптації та інтенсивної інтеграції пацієнтів центру UNBROKEN. “Не тільки я надихаю хлопців, а й вони мене також. Не даю нікому опустити руки. Водимо їх у театри, на риболовлю, малюємо, ліпимо з глини, весь час у русі. Щоб не лізли погані думки в голову, йдемо у спортзал, — зауважує співрозмовник. — Найбільше радію, коли після розмов і часу, проведених зі мною, вони усміхаються і будують плани. Радію, коли роблять перші кроки на протезах, знімають відео, надсилають рідним. Кожен воїн для мене — вже герой. До кожного шукаю індивідуальний підхід. Переді мною хлопці “розкриваються”, бо я для них — реальний приклад, що ніколи не треба занепадати духом”.
Із літа 2025-го Микола Шот — знову за кермом. До того мав понад 20 років водійського стажу. Автомобіль для нього допоміг обладнати протезист Олесь Солодуха. “У мене машина на автоматі, Олесь зробив куксоприймачі на кермо, допоміжні засоби на дверцята, щоб самостійно відчиняти та зачиняти двері. Я вже звик, — розповідає ветеран. — До речі, від липня минулого року наїздив понад 10 тисяч кілометрів. Був у Києві, Хмельницькому, багато катаюсь по Львову, щотижня їду до рідних у Новояворівськ. Щодо побуту, то найважче прибрати, попрати, приготувати їжу. Але є людина, яка мені в цьому допомагає, за що дуже вдячний. Та я і сам часом готую, зокрема борщ і вареники”.
Ще одна мрія, яку ветеран Микола Шот давно виношував, — знову стати на лижі. “Коли я був дитиною, то не було мобільних телефонів, і ми багато часу проводили на гуртках. У мене був футбол, бокс, легка атлетика. А ще займався біатлоном, що поєднує лижні перегони та стрільбу. У Новояворівську навіть спеціальні доріжки були для цього. Тому в мене було поняття, як працювати з лижами. Також на тренажерах у реабілітаційному центрі була функція, яка імітувала катання на лижах. То після поранення пробував такі заняття, дуже подобались, — зауважує пан Микола. — Коли розповів про свою мрію колегам і лікарям центру, ті підтримали й пообіцяли, що допоможуть її реалізувати. У мене ампутація нижче колін, тому хоча б легше втриматись на “плаву”, коліна згинаються. Вирушив до Буковелю разом із командою центру, в якій був і мій фізичний терапевт Андрій. Він завжди поруч, підтримає, бо знає мої можливості. Довіряю йому на всі сто! Інструктори, дивлячись на мене, не вірили, що щось вдасться. Бо вперше у них був військовий з чотирма ампутаціями. Але вирішили спробувати.
Випробуванням було одягнутися у спорядження, воно важке, з протезами виявилося нелегко. Але з допомогою команди все вдалось. Тоді я самотужки здолав відстань до спуску, проїхав декілька метрів. Відчував постійний тиск на кукси — ампутовані частини нижніх кінцівок, — але не впав. Тоді пересів на адаптивні лижі, катався з допомогою професійного інструктора найскладнішими маршрутами гірськолижних трас. Підйоми дуже круті, туди не пускають початківців. Це було чудово, такий адреналін. Ба більше. Я навіть хотів спробувати проїхатись на сновборді. Проте інструктори не дозволили ризикувати”.
Співрозмовник запевняє: коли потепліє, то хоче сісти ще на велосипед, адже до війни теж активно на ньому катався.
