Денис Кульчар мав кохану дівчину, планував з нею одружитись, придбати великий дім, ростити дітей. Та всі мрії обірвала війна.
“Найважча дорога у житті — це до сина. Минуло півтора року, як його не стало, а рана в серці кровоточить, — не стримує сліз мати бійця Валентина Кульчар. — У нас дев’ятеро дітей, Денис був найстаршим і опікувався молодшими. До 2013 року ми мешкали у Криму, в селі Озерки. Тоді переїхали у Брицьке на Вінниччину, купили будинок. Син відразу знайшов собі тут друзів, бо був дуже товариським, легко знаходив спільну мову з однолітками і не лише. Закінчивши школу, Денис вступив у Вище художнє професійно-технічне училище №5 у Вінниці, вчився на маляра-штукатура. Але не закінчив навчання, оскільки пішов працювати. Я на той час хворіла, тож він вирішив допомогти, бо було важко. Трудився різноробочим — спочатку вантажником на ринку, а відтак займався будівельними роботами”.
За словами співрозмовниці, військового досвіду син не мав, проте у 2024 році вирішив стати на захист Батьківщини. “Ми про це дізнались, коли він вже підписав контракт. Це стало шоком, але мусили підтримати його рішення. Та й Денис був такий, що коли щось задумав, то не відступався від свого, — зауважує мати. — Син служив на посаді стрільця у спеціалізованій роті “Шквал”. Мав позивний “Шустрий”, бо таким і був за характером. Після навчань бійців направили на Курщину. Син не лише виконував бойові завдання, але й вмів надавати першу медичну допомогу. Якось його побратим отримав важке поранення, а поруч вже не було медикаментів, то Денис перев’язав йому розірваний живіт мішковиною і таким чином врятував. 14 лютого 2025 року він отримав перше поранення. 12 днів син був у лікарні, ще мав місяць на реабілітацію. Але повернувся на передову, бо там бракувало бійців”.
27 лютого минулого року Дениса Кульчара знову поранило. “Сталося це внаслідок артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Борки на Курщині, — каже пані Валентина. — Син отримав важкі травми внутрішніх органів, зачепило легені. Спочатку його доправили до Прилук, тоді до військового госпіталю у Києві. Денис був у реанімації, без тями. Зранку 7 березня мене викликали до кабінету лікаря, який сповістив, що стан сина різко погіршився. Мене ще впустили до реанімаційної палати. Попрощатися... Того ж дня мій синочок помер. Поховали його в Брицькому. Щотижня йдемо на могилу, не можемо з ним наговоритись. Болить аж до неба”.
