Віктор був старшим солдатом 18-ї окремої Слов’янської бригади. Воював на одному з найважчих напрямків фронту — Бахмутському. Життя воїна обірвалося у квітні минулого року. Майже рік він вважався зниклим безвісти.
“Нас у батьків було семеро. Віктор і Тетяна — двійнята. Між ними завжди був особливий зв’язок. Тато з мамою працювали в колгоспі, а ми, підрісши, допомагали їм удома, — розповідає сестра воїна Катерина Шульга. — Віктор закінчив училище у Камінь-Каширському і отримав диплом маляра-штукатура. Разом зі старшим братом займався будівельними роботами і в Україні, і за кордоном. Потім була строкова служба, після якої брат підписав контракт із 44-ю окремою артилерійською бригадою. Неодноразово виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС. У 2019 році познайомився на Луганщині з Юлією, вона також контрактниця, родом зі Сватівського району. Дівчина ще мала служити півтора року, тож, аби бути поруч з нею, брат удруге підписав контракт. Вони палко кохали одне одного. Мешкали у Тернополі, де розташовувалась їхня частина. Після демобілізації Віктор подався до Польщі на заробітки. Був там сім місяців. Приїхав додому, щоб готувати документи на візу. Але почалася велика війна, і брата мобілізували. Спершу він служив у Ратнівському військкоматі, тоді на блокпостах. У листопаді 2022 року Віктор освідчився Юлії, а влітку 2023-го у них народився Богдан. Дуже боляче, що брат так мало часу провів із синочком”.
Наприкінці 2022 року Віктор Петрухін приєднався до 417-го oкремого стрілецького батальйону. Служив на Дніпропетровщині, Запоріжжі. Згодом бійця відправили у 18-ту Слов’янську бригаду Нацгвардії, де він став стрільцем і боронив Донеччину.
“Віктор мав позивний “Лев”. Бо, без перебільшення, був дуже відважний, рішучий, любив ризикувати. Востаннє ми бачилися з братом на різдвяні свята, — зауважує сестра. — 31 березня 2025 року він зателефонував дружині й сказав, що перебуває в Костянтинівці. А наступного дня повідомив: виїжджає на завдання і буде там понад місяць. Уже тепер відомо, що 1 квітня у Часовому Яру Віктор зі ще чотирма побратимами потрапив під ворожий мінометний обстріл. Одного з них згодом знайшли пораненим в іншому селі. А Віктор вважався зниклим безвісти. 20 червня дружині брата повідомили, що його тіло в морзі Дніпра. При ньому був мобільний телефон такий же, як у Віктора. ДНК-експертиза тривала вісім місяців. Можете
уявити наш стан?! Тільки 20 березня цього року ми поховали Віктора в рідному селі. До речі, правду кажуть, що біда не приходить сама. Через шість днів після того, як Віктор зник на передовій, помер від пневмонії наш старший брат Михайло. Тому дуже сумні в нас великодні свята. Дуже...”
