Вона — зірка культового фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Сьогодні ні в кіно, ні у серіалах не знімається, а ось у театрі імені Лесі Українки досі грає. Навіть готує чергову прем’єру.
— Це буде вистава за п’єсою Артура Міллера “Я нічого не пам’ятаю”, — каже 89-літня Лариса Кадочникова. — У ній розповідається про двох літніх людей, які живуть спогадами про минуле, шкодують за втратою близьких, страждають від самотності й т. д. Ставитиме спектакль режисер Роман Балаян. Уже були перші репетиції, а тепер чекаємо, коли він повернеться з Вірменії. Прем’єра відбудеться наприкінці року або на початку наступного. Тож до мого ювілею буде нова постановка.
— Ви нині багато граєте у театрі?
— На жаль, ні. Свого часу я брала участь у десяти виставах і то ходила в дирекцію сваритися, бо мені видавалось, що це мало. (Сміється). Та, якщо донедавна в репертуарі залишалось дві постановки, то тепер лишень одна. Це — “Музика кохання”, у якій йдеться про кохання Жорж Санд і Фредеріка Шопена. Спектакль, вважаю, хороший, але... Сьогодні навіть серед студентів творчих вишів не всі знають, хто це такі. Одного разу я у тому переконалась. (Зітхає).
— Повітряні тривоги впливають на вашу роботу?
— Так, звісно. У мене двічі траплялося, що лунала сирена й доводилося зупиняти виставу. Маємо правило: якщо залишається 10 — 15 хвилин, то не перериваємо роботу. Якщо ж тільки розпочали й оголошують тривогу, тоді, безумовно, йдемо в укриття. Атака може тривати півтори-дві години. Потім хтось із глядачів повертається у зал, хтось — ні...
Знаєте, після того, як постраждала будівля Академії наук, може статися все що завгодно. До слова, тоді я стояла на вулиці й спілкувалась зі знайомим лікарем, як пролунав жахливий вибух. Ми обидвоє зблідли та побігли в театр. (Зітхає). Звісно, це не додає здоров’я. Нервова система вже геть розхитана. Тому щодалі триматися складніше й складніше.
— А не виникало думок на місяць-другий кудись поїхати зі столиці?
— Я хотіла влітку це зробити. Тим паче, що була відпустка. Доволі довга. Втім, якраз тоді Андрій (цивільний чоловік Лариси Кадочникової. — Авт.) лежав у лікарні. Куди я могла поїхати?! Всі друзі розбіглися. Тільки я про нього й турбувалася. Приходила майже через день. Приносила найнеобхідніше, сиділа, спілкувалась. Надіялась, що все-таки вдасться його врятувати, та, на жаль... Звісно, після похорону тим більше треба було би кудись з’їздити, але я ж працюю.
— До речі, зарплата в театрі у вас гідна?
— Після вирахування всіх податків залишається стільки, що смішно комусь сказати. Наступного місяця, подейкують, у держави взагалі може не бути грошей на театри. Добре, що в мене достойна пенсія. Проте й життя сьогодні яке дороге! Колись ми з Адою Роговцевою отримували 500 карбованців і на ці гроші могли поїхати на десять днів відпочивати на південь. А тепер на 500 гривень можна купити кілограм ковбаси. (Сміється). Втім, я ні на що не жаліюсь та все чудово розумію. У нас триває війна. І це найстрашніше, що може бути!
— На кіностудію Довженка, що постраждала від “прильоту”, не мали нагоди заїхати?
— Ні. Коли це сталося, я була в театрі. Звичайно, це велика біда. Там же знищили костюми з багатьох фільмів. Кажуть, що і з “Тіней забутих предків” також. (Зітхає). До речі, колись я викупила сорочку, в якій знімалась у “Білому птасі з чорною ознакою” Юрія Іллєнка. Тоді вона вартувала якісь шалені гроші, а тепер це взагалі безцінно... Між іншим я живу зовсім недалеко від кіностудії.
— Вас нині запрошують зніматися?
— Так, іноді телефонують. Проте це або серіали, що мені вже нецікаво. Або фільми, до яких пропонують самій зробити проби й надіслати їм відео. Ви собі уявляєте? Це не те, що смішно, це — кінець усьому! Я вирішила так: якщо зніматимусь, то тільки у достойних режисерів. Тих, хто справді мене поважає... Слава Богу, я в чудовій формі. Кого не зустріну, від усіх чую лише компліменти. (Усміхається).
— У чому ж секрет вашої молодості й краси, Ларисо Валентинівно?
— По-перше, мене тримає робота. У нашому віці — це дуже багато значить. Знаю старших жінок, які щойно перестають працювати, одразу втрачають форму. По-друге, доглядаю себе. Маски роблю вдома, а ось манікюр — у салоні. Що ви — для актриси це дуже важливо. По-третє, не маю шкідливих звичок. На відміну від деяких колег, ніколи не курила. Спиртне? Ну, можу перехилити іноді трохи коньячку. По-четверте, маю певне коло друзів (це представники різних професій), з якими час від часу зустрічаюсь. І п’яте — я просто люблю людей... Тож сподіваюсь, що житиму ще довго, залишаючись молодою й красивою. (Сміється).
