Після виходу на пенсію він працював ще 12 років, поховав дружину. Хоч багато довелося пережити, пан Володимир любить спілкуватися, співати, дарувати рідним презенти і не втрачає оптимізму.
“Тато народився 1921 року в селі Щербівці, це теперішня Новоушицька громада. Дітей у сім’ї було троє. Мати сама їх виховувала, бо чоловік її покинув. Батько пережив страшні роки Голодомору, щоб допомогти сім’ї, пас худобу, — розповідає дочка довгожителя Євгенія Швець. — За це йому давали шматок хліба, хтось бульбу, молоко. Він того не їв, ніс додому і ділився з рідними. На життєвому шляху тата були й інші важкі випробування. Незадовго до Другої світової війни він пішов в армію, служив у Білорусі. А тоді почалися бойові дії... Він форсував річку Одер і зустрів перемогу в Берліні 9 травня 1945 року. Тоді ще два роки після війни служив на території Німеччини. В 1947-му повернувся до Щербівців. Здобув освіту в Хмельницькому кооперативному технікумі. У селі зустрів нашу маму Людмилу Климентіївну. Їй було 18 років, як побрались. Тато майже пів століття сумлінно працював у сфері торгівлі. Від продавця і товарознавця дійшов до керівника Заміхівського сільського споживчого товариства. Ходив на роботу пішки кілька кілометрів в один бік. А коли вийшов на пенсію, то ще 12 років пропрацював за фахом”.
Володимир Коваль 69 років прожив у шлюбі. Вони з Людмилою, кажуть у селі, були зразковою родиною. Дев’ять років тому чоловік овдовів. Подружжя виховало двох дітей — Євгенію, якій нині 77 років, та Василя — йому 72. Дочекалися чотирьох онуків і трьох правнуків. Один з них, на жаль, раптово помер у 27 років, це стало важким потрясінням для сім’ї...
Тепер дідусь живе з донькою та зятем. Пересувається з паличкою, інколи виходить надвір, щоб подихати свіжим повітрям і помилуватися природою.
“На одне око батько вже не бачить, а у другому залишився малий відсоток зору, — каже Євгенія. — Тато прокидається близько сьомої-восьмої ранку. Вмивається, тоді обов’язково молиться. Після того снідає. Уже десятиліттями на сніданок у нього вівсянка, рідше гречана каша на воді. Вони добре впливають на травлення. До цих страв тато бере огірки, помідори чи кабачки. Улітку — свіжі, взимку — квашені або консервовані. На десерт — кава з цукром і твердим сиром. Коли кажу, що, може, менше класти цукру, тато відповідає: “Мені треба, щоб було солодке”. Ще замолоду він часто брав з собою на роботу хліб зі смальцем та помідором. То часом, поки дійде, ще з іншими поділиться. Він і досі любить ласувати цим українським суперфудом. Після сніданку тато завжди перехреститься, подякує Богу. А тоді вже відпочиває у хаті”.
Пану Володимиру болить нинішня війна. Щодня розпитує дітей, де обстрілювали, цікавиться: “Що там той Путін? Може, заспокоївся?” Не стримує емоцій, коли чує про жертви.
“Тато пам’ятає усіх товаришів зі служби, людей, з якими доводилось працювати, начальників. Багатьох з них вже нема в живих. На це батько каже, що, певно, він найздоровіший за усіх, — зауважує співрозмовниця. — А секрет його міцного здоров’я у тому, що змолоду багато ходив пішки, любив життя, турбувався про родину. Тато досі дарує нам кошти на свята, вітає онуків та правнуків. Мовляв, скільки б не було років, дитина то дитина. А ще він дуже акуратний: голиться, чистить зуби, завжди у нього чисте взуття. Досі ходить до перукаря на стрижку. І навіть користується парфумами, які ми йому даруємо, бо знаємо, що любить. Також любить фотографуватися та співати українські народні пісні”.
За словами рідних, пан Володимир мріє дожити до завершення війни. Саме таке бажання загадує на кожен свій день народження. “Цього року, як завжди, посиділи скромно, — каже насамкінець дочка Євгенія. — Односельці прийшли тата привітати. Приємно, що його люблять і пам’ятають про нього. До речі, батько — найстарший житель Хмельницької області. А може, й усієї України”.
