Уславленій оперній співачці виповнилося сімдесят вісім. На сцені вона, звичайно, вже не виступає, але зв’язок з Національною оперою не перервала — консультує молодих (та не дуже) виконавців. А ще — викладає у консерваторії, де має чимало учнів. І, попри складну безпекову ситуацію, Марія Стеф’юк залишається у столиці.
— Сьогодні була дуже важка ніч у Києві, — каже, зітхаючи, народна артистка України. — І так тепер майже кожного дня. Усе стало дуже загрозливо та небезпечно. Самі бачите, що коїться і яке горе кругом. Луплять же не лише по Києву, а й по Харкову, Сумах, Дніпру... Я б із задоволенням поїхала на деякий час у рідне село на Прикарпаття, але на поїзд квитків не дістати, а машиною — досить дорого. Он скільки коштує бензин... Але нічого. Дасть Бог, може, буде краще. Ми всі в це віримо!
— Ви не тільки народна артистка, лауреатка Шевченківської премії, а й Герой України. Останню відзнаку нечасто вручали співакам. Скажіть, для вас це було несподівано?
— Так, несподівано. Правда. (Після паузи додає). Знаєте, крім звань, у мене немає нічого. Та, якщо раніше вони ще передбачали якісь пільги, то нині — ні. Наприклад, мені потрібно тепер лягати в лікарню, але... Як з’ясувалося, за палату треба платити. Мені так і сказали. Скільки саме — не пам’ятаю... Думаю, у “Феофанії” сьогодні ніхто не має пільг. Хіба, може, депутати.
— Рівно 45 років тому ви виступили у легендарному італійському театрі “Ла Скала”, ставши другою, після Соломії Крушельницької, українкою, що вийшла на його сцену. А після того вас ще запрошували?
— Через деякий час після “Сорочинського ярмарку” мене запросили заспівати “Богему”. Причому ставити її мав режисер Франко Дзефіреллі. Однак із Москви, якщо точніше з Держконцерту, відписали, що я, мовляв, захворіла. Довідалась про це лише через роки... Мені здається, якби я вдруге поїхала співати у “Ла Скала”, моя кар’єра могла скластися зовсім інакше. До речі, після дебюту в Мілані мене навіть у нашому театрі ніхто не привітав. Так було прикро!
— Доля подарувала вам зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, Аллою Горською та іншими дисидентами. Наскільки вам було цікаво у їх товаристві?
— Я тоді була настільки молода й так несподівано впало на мене це велике щастя і разом з тим — нещастя! Адже після того в мене виникли проблеми з “органами”. Я пережила страшний стрес, після якого посивіла. (Зітхає). Знаєте, Алла Горська й В’ячеслав Чорновіл багато чого мене навчили — того, що корисно та важливо донині. Що там казати — вони сформували мене як особистість, відкривши зовсім інший світ... Це були неймовірно цікаві люди!
— Вас часто можна побачити на світлинах у вишиванках. Маєте їх багато у гардеробі?
— О, вишиванок у мене дуже багато. До того ж різних: і з Полтавщини, і з Буковини, і з Тернопільщини (власне — борщівських), і з Гуцульщини... Вони всі розкішні! Крім того, я дуже люблю коралі. Одні з них досить цінні й мають дивну історію. Це було ще в радянські часи: знайомий музикант, єврей, виїздив за кордон та купив прикраси, щоб там продати. Коли показав мені, я була в захваті. Він собі поїхав — і все. А через рік чи два заходжу в магазин біля Оперного театру й очам своїм не вірю: на вітрині лежать ті самі коралі! (Очевидно, не випустили на митниці, тож довелося потім здати у комісійний). Того ж дня я їх купила. (Сміється).
— Як ви вважаєте, в чому ваша сила, а в чому слабкість?
— Я дуже вразлива людина. Не терплю, коли зраджують або говорять за спиною нехороші речі за те добро, що роблю. Це мене найбільше вражає. (Зітхає). А в чому моя сила? У тому, напевно, що люблю те, чим займаюсь. Я — фанат своєї роботи! Нині викладаю у консерваторії та переживаю за кожного свого учня. Щоразу біжу до них, як до рідних.
— Маючи величезний досвід за плечима, яких головних речей ви прагнете їх навчити?
— Головне — не можна обдурювати публіку. (Усміхається). Знаєте, у мене всі ролі були, як правило, трагічні. І кожного разу треба було відірвати шматочок серця і співати так, аби у глядачів створювалось враження, що я справді помираю. А інакше — як?! До слова, можна мати малесенький голос, але настільки передати все душею, що в залі плакатимуть. І навпаки — не дати собі раду з потужним вокалом... Уже не кажу про загальну культуру артиста й інтелект. Це само собою. (Усміхається).
— Маріє Юріївно, як би ви продовжили речення: не повірите, але я..?
— ... ще мрію вийти на сцену й заспівати. І обов’язково це зроблю. Хочете вірте, хочете — ні. (Сміється).
