У перший день нового року ювілей святкуватиме Валерій Маренич. Співакові, чиї шлягери були улюбленими не для одного покоління українців, виповнюється вісімдесят! З нагоди цієї поважної дати ми зібрали цікаві факти про зірку естради сімдесятих років.
Багато хто думає, що ювіляр — волинянин, адже він стільки років живе у Луцьку. Насправді ж Валерій Петрович — земляк президента України. Тобто народився у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Мав двох братів — Ігоря та Віталія, які також з дитинства марили музикою. Що й не дивно, адже мама була солісткою філармонії, а тато, хоч і працював на заводі, але грав у духовому оркестрі. Вони й подарували синові першу семиструнку, тобто гітару. Оце було в хлопця радості!
Це не єдиний інструмент, який “приборкав” Валерій Маренич (можна сказати, що він був мультиінструменталістом), тому його радо запрошували в різні колективи. В одному з них — у Москві, куди в радянські часи стікалися таланти з усіх республік, музикант зустрів майбутню партнерку по сцені та дружину. Антоніна (тоді ще Сухорукова) приїхала до столиці із Самари. Вони легко знайшли спільну мову та почали разом виступати. Спочатку — в складі інших ансамблів, а потім створили свій дует. І лише через два роки до них доєдналася Світлана, молодша сестра дружини. Нову учасницю оформили на роботу до філармонії з 1 січня 1973 року. Тож ця дата вважається днем народження уславленого тріо.
“Саме в такому складі виконавці знайшли свій унікальний творчий стиль, — вважає Олеся Білаш, радіоведуча програм музики ретро. — Широкий слухацький загал колектив підкорив щирістю виконання. Без крику й зайвого пафосу вони вміли створити в залі сімейний затишок. Людям це подобалося. Їх сприймали як рідних, саме тих, з ким можна відпочити душею. До того ж змішаних вокальних тріо було обмаль, та й народна пісня під гітару, в авторській обробці звучала якось особливо. Щось на кшталт міського романсу. Це значно розширило коло прихильників їхньої творчості”.
Проте справжня популярність чекала на Валерія, Антоніну та Світлану з появою у 1979 році диска-гіганта. Його конверт прикрашало їхнє фото, яке зробили 1 січня (знову ця дата!), назавжди увічнивши зірок, які лягли спати о четвертій ранку. Хто б міг подумати, що платівка стане хітом продажів. Не помилюсь, якщо скажу, що в ті часи вона була ледь не в кожнiй другiй українськiй родині. Тож такі пісні, як “Несе Галя воду” чи “Тиша навкруги”, лунали з усіх вікон. А життя народних улюбленців перетворилось на суцільні гастролі.
Сьогодні в це важко повірити, але “Тріо Маренич” давало до трьохсот концертів на рік! Їхнім тодішнім колегам таке й не снилося. Нинішнім же тікток-зірочкам — тим більше. Причому колектив, приписаний до Волинської обласної філармонії, збирав аншлаги не тільки в Україні, а й за її межами. Казахстан, Грузія, Узбекистан... Що вже казати про сусідні республіки. І скрізь за куліси до артистів підходили українці, які опинились на чужині. Нерідко — зі сльозами на очах, розчулені піснями рідною мовою, які почули зі сцени...
Однак зоряний час “Тріо Маренич” був відносно недовгим. Чи то чиновники дали задню (злякавшись, що українська пісня набула такої популярності), чи то свою руку доклали заздрісники, яких ніколи не бракувало, чи то просто щось пішло не так, але... Колектив, який у сімдесятих “гримів” усюди, незабаром зник із теле- й радіоефірів, а також із головних сценічних майданчиків. Це не могло не позначитися на моральному кліматі в ансамблі. Відтак дав тріщину сімейний човен Валерія та Антоніни. Офіційно тріо розпалося у 2004 році, а незабаром — і шлюб.
Драматизму ситуації додавало те, що вчорашні соратники й колишні чоловік та дружина змушені були й далі жити у спільній квартирі. В однiй кiмнатi — пан Валерій, у другій — пані Антоніна, в третій — їхній син Богодар. Така собі “комуналка”! Звісно, вони бачилися щодня (принаймні на кухні), але фактично не спiлкувалися. На щастя, потім квартирне питання все ж вдалося вирішити, й ексголова сім’ї переїхав.
...Ювіляр, як і раніше, живе в Луцьку. Якщо й виступає десь, то, на жаль, досить рідко. Кажуть, коли його впізнають на вулиці, дуже кремпується. Тим більше, якщо хтось нахабно кличе на “сто грам”. Навіть при зустрічі з давніми знайомими він воліє не вітатися за руку. Тож дехто сприймає це за гонор чи зіркову хворобу, що досі не минула. Та усе набагато простіше.
“Я маю бунтiвний характер, — казав мені колись Валерій Маренич. — А ще я реалiст (не фантазер) і люблю iнодi пожартувати. Тiльки цей гумор треба вміти розумiти. Ну й, як усі хлопи, буваю трохи кусючий. (Усмiхається). Про мене багато ходить пліток: i про спиртне, i про коханок у різних містах. Але все це насправді — дурницi. Нехай собі плещуть язиками... Я ж краще піду посиджу з гiтарою!”
