Вона могла б виїхати нині за кордон або принаймні перебратися в інший, відносно безпечніший, регіон. Проте Ніна Шестакова залишається у рідному Харкові. Звідти їздить виступати по всій країні, куди б та хто б не запрошував.
— Сьогодні ввечері я маю благодійний концерт, — каже народна артистка України, яку мій дзвінок застав у Трускавці. — Ніколи не кажу “ні”, коли просять виступити перед переселенцями, матерями загиблих чи військовими. Доводилося співати й у лісопосадках (причому взимку), і в реабілітаційних центрах, і в шпиталях. Іноді хлопці, бідненькі, не можуть навіть спуститися у зал, тому піднімаєшся в палати й там виступаєш... І як приємно потім чути з уст наших захисників: “Дякуємо. Ми ніби побували вдома”. Такі зустрічі завжди дуже зворушливі.
— Щодня харків’яни потерпають від ворожих атак. Ви не хотіли б кудись переїхати? Бодай на деякий час...
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вивезла до Німеччини, де живуть рідні, доньку. Пробула там рік, а потім повернулася. І відтоді більше не полишала Україну. Звісно, буває тяжко. У 2022 році я навіть стала затинатися... Одного разу вийшла за хлібом і почалася тривога. Я бігла стрімголов, а наді мною — шахеди. Такі, як птиця, чорні. Підняла голову і думаю: “Ну все, отут мені кінець”. Однак Бог вирішив, що я ще, мабуть, потрібна.
На щастя, я живу не на Салтівці, яка весь час страждає, а біля Кінного ринку. Наш будинок висотний, але моя квартира на третьому поверсі. Втім, з вікна я все чую й усе бачу. Бувають дні, що так бахають! Однак людина до всього звикає. (Зітхає). Взагалі, війна — це страшна, страшна, страшна річ. І тим падлюкам, що приперлися на нашу землю, не буде прощення... Ну нічого, тепер Україна показує свої зуби. Вірю, що все буде добре й перемога буде за нами!
— Знаю, що не так давно ви відсвяткували 65-річчя. А ювілейний концерт влаштовували?
— Аякже — у нашій філармонії. Щоправда, не в головному залі (та будівля постраждала під час одного з “прильотів”), а в органному. Він, звичайно, трошки менший, але — нормально. Я співала не тільки свої шлягери, а й нові пісні, присвячені ЗСУ. Не втомлююсь дякувати нашим хлопчикам, завдяки яким можу виходити сьогодні на сцену... Виконую різні пісні: під одні глядачі плачуть, під інші — сміються. На п’ятому році війни люди, звісно, втомилися і йдуть на концерти, щоб бодай трохи покращити настрій.
— Свого часу ви працювали із Софією Ротару. А нині підтримуєте контакти?
— Так, раз у рік я телефоную, щоб привітати з днем народження. Іноді трубку беруть, іноді — ні. (Усміхається). Тоді ж вона побачила мене на міжнародному конкурсі в Ялті, де я посіла перше місце, й запросила у свій колектив. Це був непоганий досвід, але, на жаль, нетривалий. Знаєте, Ротару боялася конкуренції, тому недовзі мене прибрали. Але нічого, я крила не склала. Ні, ні, ні. Я ж — Овен. І завжди пру тільки вперед. (Сміється). Такою була з дитинства, коли росла в інтернаті.
— Ви провели там, здається, одинадцять років?
— Ні, десять. Батька я свого не знала, а мама була глухоніма. Пригадую, на вихідні вона приїздила й привозила декілька цукерок. І я вже була на сьомому небі від щастя. Обожнювала свою матусю, хоча вона ніколи не казала (ми спілкувались жестовою мовою), що любить мене. Я ж не розповідала, як з нас в інтернеті знущалися. І били, і залякували, і... Одного разу взяли мене за руки й ноги та запхали у пральну машинку в лазні. Ну, думаю, зараз увімкнуть і все — немає Шестакової.
Після закінчення інтернату я не один рік “шарахалася” від людей. Ставила собі питання: що з тобою не так, Нінуся? Виходила на сцену, класно співала, а всередині все одно жив якийсь страх. І біль теж. (Зітхає). Знаєте, за ті десять років я навчилася виживати. Як би тобі не було — боляче чи страшно — стояти! Ні кроку вбік, ні кроку назад. О, ви не знаєте, яка сила волі у дітей, що виросли в інтернаті... Потім це дуже допомогло, коли я розпочала кар’єру в шоу-бізнесі.
— Кажуть, вас кликав до себе у бек-вокалістки Назарій Яремчук?
— Так, але я тоді відмовилась. Хоча обожнювала його. Такий красивий, а як співав! Шкода, що він так рано пішов від нас. (Зітхає). Ми часто бачились у Києві на різних концертах... Добре пам’ятаю нашу останню зустріч — Назар прилетів після лікування з Канади. (У співака діагностували онкологію. — Авт.). Він ще виходив на сцену, але був такий худенький. (Після паузи додає). Знаєте, це — людина з відкритою душею.
— Ніно Iванівно, ви народна артистка України. Що для вас це звання?
— Якщо чесно, воно декого відлякує. Тому всім кажу: “Я не народна, а нормальна”. (Сміється). Голос і сцена — це одне, а в житті я — дуже проста дівка. Тому маю багато друзів і не страждаю від самотності... Головне — не втрачати віри й з оптимізмом дивитися на життя!
