Хто з нас не любить різдвяно-новорічних свят?! Фронтмен групи “ВВ”, звісно, теж не виняток. Щоправда, на цей період якраз припадає активна концертна діяльність. І вже зі сцени Олег Скрипка та його музиканти колядують та щедрують...
— Це буде вже третє Різдво, яке ми зустрічатимемо під час повномасштабної війни, — каже заслужений артист України. — Свято нам потрібне для того, щоб поселити в серця віру та надію. Насамперед — у нашу перемогу. І вона неодмінно станеться. Не даремно ж у Біблії написано: за вірою вашою нехай буде вам! Тож з великою вірою та надією ми рухаємося до Різдва. Будемо святкувати та співати колядки. Обов’язково.
— Знаєте їх багато?
— Я ж народився не в Україні, тому в дитинстві колядок не виконував. І вже в зрілому віці став вивчати різдвяні традиції. Тепер, як і належить, ставлю посеред столу з дванадцятьма стравами дідуха. Натомість ялинка в мене — надворі. Колись я посадив її біля будинку й щороку не доводиться купувати ні пластикову, ні зрубану. Ми просто прикрашаємо це деревце... На свята до нас із привітаннями приходять друзі з різних фольклорних колективів. Знаєте, я вірю: якщо в домі лунає коляда, у ньому будуть і добробут, і спокій, і мир.
— Скажіть, що допомагає вам сьогодні триматися під тягарем щоденних стресів, сумних новин і невизначеної перспективи?
— Я би виділив серед українців три категорії. Перші просто втекли з країни, коли почалася велика війна, і тепер уже не повернуться. Другі настільки перебувають у стресі, що рано чи пізно “згорають”. (Це можуть бути і волонтери, і військові). Треті ж, навпаки, під впливом випробувань загартовуються й стають стійкішими. До останніх я би зарахував якраз себе.
Втім, признаюся, до 24 лютого 2022 року я був людиною безпечною і наївною. Ні на секунду не припускав, що може статися найгірше. Проте перші ж вибухи, які пролунали тієї жахливої ночі, “вилікували” мене. Я розумію, що ми маємо пройти через усе та не зламатися. Тому кожен з нас має шукати внутрішні сили й резерви. А потім допомагати тим, хто поруч. Від найближчих, тобто родини, до товаришів, знайомих, колег і суспільства загалом.
— Тим не менше, можете пригадати, коли останній раз на вашому обличчі з’являлись сльози?
— (Пауза). У мене син пішов на фронт. Я дуже пишаюся, що Роман це зробив, але, звичайно, мені як батькові було важко сприйняти його рішення. Тоді, чесно кажучи, сльоза й накотилася. Діти швидко ростуть, але для мене він ще дитина. (Зітхає). До того ж цю новину мені повідомили перед концертом, тому, кажу, було непросто дати раду з емоціями.
А нещодавно для проєкту “Територія Різдва” мені запропонували заспівати автентичну колядку. Вона про те, як мати проводжає сина на війну. Це збіглося з моєю ситуацією і дуже проникло в душу. Тому на обличчі знову з’явилась сльоза. Зрештою, таке бувало й раніше, коли слухав якісь народні тужливі пісні, особливо — на військову тематику. З роками, мабуть, стаю сентиментальнішим.
— До речі, про роки: незабаром “ВВ” виповниться сороківка. Не хочеться ущипнути себе зі словами “не вірю”?
— (Усміхається). Мабуть, я не надто оригінальний. Усі люди, які прожили певний кавалок життя, ловлять себе на думці: і куди той час подівся? Ніби тільки вчора історія починалася, а тут уже стільки всього відбулося! Та й сивина з’явилася на скронях. (Сміється). Що тут скажеш, життя — дивне і незбагненне. Тому я живу та не перестаю дивуватися.
Знаєте, коли виник гурт “ВВ”, ми були молоді пацани й не замислювалися над тим, куди прямуємо і чого хочемо. Просто займалися тоді творчістю, надихалися спілкуванням з публікою й “розривали” зали вибуховими піснями. Це вже тепер розуміємо, якою важливою є функція музики та наскільки принципово співати українською мовою. Проте сорок років тому, звісно, ми про таке не думали.
— Кажуть, про ваш гурт пишуть книгу?
— Так. Правда, чи напишуть і коли вона побачить світ, не знаю. Наразі над нею працює Юрко Рокецький, автор книги “Всьо чотко” про “Братів Гадюкіних”. Це, на мою думку, найкращий український та й пострадянський літературний твір про рок-нрольні вісімдесяті. Він — молодий хлопець, але якимось чином збагнув, відчув та описав те, що відбувалося у ті часи. Тим, кому цікаво, як усе зароджувалося, раджу прочитати.
Сподіваюсь, Юркові вдасться так само правдиво розповісти про феномен “ВВ”. Знаєте, коли нині доводиться спілкуватися з блогерами, вони часто звалюють усе в одну купу. Нас — з Іриною Білик, “Скрябіним” і навіть Зібровим та Поплавським. (Усміхається). Кожного разу доводиться наголошувати, що ми не з дев’яностих років, коли відбувалося зародження електронної естради, а з попереднього десятиліття, коли панувала рок-музика. Залишаємося вірними їй і сьогодні!
