Незабаром Валерій Харчишин і його музиканти святкуватимуть ювілей. Знаєте, скільки виповниться “Другій Ріці”? Тридцять років! З цієї нагоди хлопці планують серію концертів (передовсім у столичному Палаці спорту), а також інші сюрпризи для шанувальників. Наразі ж вони повернулися з прифронтового Харкова, куди нині доїжджають далеко не всі зірки...
— Ми виступали у підземній локації місцевого оперного театру, — каже Валерій Харчишин. — Причому через обмеження у кількості глядачів провели два концерти, щоб задовольнити всіх охочих. Та нам не звикати, адже свого часу “Друга Ріка” мала по чотири виступи у день. (Усміхається). До речі, й відпочивати напередодні довелося у підземному готелі. Що тут скажеш: місто пристосовується до нових реалій.
— А загалом, яке враження справив на вас Харків-2025?
— Ви знаєте, ми отримали від цієї подорожі насолоду. Деякі інші міста Центральної України (свідомо узагальнюю, щоб нікого не образити), нині більш депресивні та сумні, хоча наслідки вторгнення москалів там не такі відчутні. Натомість у північній столиці люди усміхаються і радіють життю. Попри війну! Звернув також увагу, що на харківських вулицях — ідеальна чистота. Якщо ти не знаєш місць, куди конкретно “прилітало”, то можна подумати, що потрапив у мирне місто.
— У Києві тепер теж доволі неспокійно. Ви живете в багатоповерхівці чи у приватному будинку?
— Свого житла я не маю. Одне було знищено ще на початку повномасштабного вторгнення. З іншого нещодавно довелося виїхати, але не хочу вдаватися в деталі. Тож сьогодні я винаймаю оселю за містом і знову мрію про власну. (Усміхається). Звісно, тут небезпечно, як і в будь-якій частині Київщини. На відкритому просторі звукова хвиля несеться швидше, тому, коли десь у 30 — 40-кілометровій зоні “приліт”, ти його так чи інакше відчуєш. І навіть двері на балкон відкриються, якщо нещільно їх зачинив. Принаймні в мене таке нещодавно було.
— Наскільки з психологічної точки зору ви адаптувалися до нинішньої ситуації?
— Я живу повноцінним життям, наскільки це можливо в наших реаліях. Люди, які не змогли їх прийняти, залишили країну. Інші — адаптуються. Мова і про зміни світогляду, і про різні побутові питання. Наприклад, купівлю якихось інвекторів. (Усміхається). В Україні тепер ситуація приблизно така, як в Ізраїлі. Там люди теж перебувають у постійній небезпеці, але не втікають звідти, а продовжують жити. Ми також маємо цього навчитися. Інших варіантів просто немає.
— Ваш син, який служить у ЗСУ, час до часу навідується у відпустку чи це рідкість?
— Він змінив частину й уже не на півночі, а у військовому навчальному закладі. Отримав звання молодшого лейтенанта. Коли ж був на офіцерських курсах у Києві, ми з ним бачилися. А нещодавно Дмитро зі своєю дівчиною приїздив у Житомир, де в “Другої Ріки” був концерт. Втім, чесно скажу: я не втручаюся у життя сина. На початку повномасштабної війни він підписав контракт із ЗСУ. Це — його вибір, на який я не впливав. І не знав, у якій він частині служить, не був знайомий з командиром і тим більше жодного разу не спілкувався з останнім.
— Скажіть, як ви підзаряджаєте свої “внутрішні батарейки”: що чи кого слухаєте або ж дивитеся?
— Дивлюся на ютубі чи інших платформах Портникова. (Сміється). Віталій говорить правду, й для мене це найкраще. Знаєте, багато хто любить брехню. Вона красива, солодка й заспокоює. Натомість я хочу знати, що відбувається насправді, де ми та куди рухаємося. А головне — чи є в нас шанси вижити у цій екзистенційній боротьбі. Тобто я волію міцно стояти ногами на землі, а не літати десь у хмарах. Це моя життєва позиція. І взагалі — я у всьому люблю чесність: як у політиці, так і в музиці. Тому попса — не моє. Коли мені зле, я слухаю даркрок. (Усміхається).
— А як би ви речення продовжили: ніхто не знає, що я сьогодні...?
— ...влаштував собі вихідний. Мабуть, нікуди не піду й розбиратиму вдома завали. Мається на увазі не безлад, а розпакування ящиків, коробок і скринь. Переїзд відбувся нещодавно, тому руки ще не дійшли. Можливо, нині я “надихнуся” взятися до справи, а можливо — ні. Знаєте, я вже забув, коли востаннє — скільки років тому — нічого не робив. Іноді ж так хочеться побайдикувати. (Сміється).
— На початку 2026- го “Друга Ріка” святкуватиме ювілей. У вас є відчуття цих 30 років?
— Ні. Я радше маю відчуття досвіду, накопиченого за ті роки. Це не щось там із книжок, а практичні знання. Ти нарешті засвоїв ремесло, тому, до чого б не брався, все вдається. Звідси — спокій та впевненість. Загалом тридцятиліття для мене — це такий собі екватор. І років двадцять, думаю, ми ще точно стрибатимемо на сцені. (Сміється). Крім того, я тепер втілив сольний проєкт — із симфонічним оркестром, котрий давно виношував. Для мене це цікавий експеримент.
