Коли Оксана й Олександр Морозови вирішили створити дитячий будинок сімейного типу, то й гадки не мали, якою великою буде їхня родина. Дізнавшись, що одинадцятеро дітей — рідні брати й сестри, вони без вагань вирішили забрати усіх — цілу футбольну команду!
Життя з рідними батьками було важким. У сім’ї діти зазнавали насильства. Їжі часто не вистачало, навіть спали на підлозі. Зрештою восьмеро братів і три сестри опинилися у трьох патронатних родинах. Майже дев’ять місяців вони жили нарізно. Увесь цей час волонтери й соцслужби шукали родину, яка погодилася б прийняти одразу 11 діток.
Про них Оксані розповіла знайома, яка давно займається ДБСТ. “Спершу вона надіслала фотографії маленьких дітей, а я й не знала, що їх усіх аж одинадцятеро. Потім показала фото старших. Подивилася — аж серце защеміло, — признається 41-річна Оксана Морозова. — Ми з чоловіком довго не могли зрозуміти, як можна було втратити їх. Вони ж такі прекрасні.
У нас дві доньки-близнючки вже дорослі — 24 роки. Тому давно думали, що могли б допомогти ще комусь, взяти дитину на виховання. Та коли дізналися, що всі вони рідні брати й сестри, вирішили не розділяти їх більше”.
Спочатку подружжя приїхало до дітей начебто як волонтери — треба було встановити контакт.
“Я дуже хвилювалася перед тією зустріччю, тому добре до неї підготувалася. Ми щось малювали, надували кульки, придумували різні ігри. Усе робили разом, — каже співрозмовниця. — Зустріч тривала понад дві години. Діти були такі позитивні, усміхалися. Психологи побачили, що спілкування вдалося, і сказали їм: “Якщо хочете, ці люди можуть стати вашими названими батьками...”.
Особливо Оксану тоді вразила розмова з 15-річним Вадимом. В юнака — цукровий діабет. Через лікарню та перебування в патронатній родині він найдовше не бачив рідних братів і сестер. “Вадим підійшов до мене і каже: “Зрозумів, що ми рідним батькам не потрібні. Та я хочу, щоб ми всі були знову разом”, — згадує Оксана. — Нам дали два тижні на роздуми, але ми все вирішили одразу. Залишалося тільки знайти житло, де вистачило б місця для усіх. До цього ми жили у квартирі на Північній Салтівці в Харкові, але через війну залишатися там було небезпечно. Невдовзі волонтери підібрали для нас новий дім у місті Змієві”.
Тепер подружжя Морозових із дітьми живе в одноповерховому будинку площею 285 квадратних метрів. Дім повністю облаштований для великої родини: тут є автономне опалення, укриття на випадок повітряної тривоги і дитячий майданчик на подвір’ї.
“В одній кімнаті — по два ліжка, у кожного свій стіл. Також є по дві шафи, дві тумбочки та дві полиці на книжки, — мовить далі Оксана. — У перший день діти бігали по будинку, раділи, що в кожного є своє ліжко, домовлялися, хто з ким житиме, розпаковували речі й питали: “Це що, все наше?” Вони не могли в таке повірити”.
Дітвора — різного віку. Найстаршому, Саші, 16 років, а наймолодшому, Русланові, 1 вересня виповнився рік. Близнюкам Владу і Вадиму — 15, Денису — 12, Діані — 11, Артурові — 9, Євгену — 7, Євгенії — 5, Ярославу — 4, Сніжані — 2 роки. Молодші вже називають Оксану мамою.
“У кожного свій характер, але всі дітки добрі й щирі, — запевняє мама-вихователька. — Вадим і Саша — спокійні та розважливі, Влад — тихий і врівноважений. А дворічна Сніжана — справжня дівчинка-ураган. Дуже активна, бойова, всюди хоче бути першою. Денис — оратор, тільки говорить дуже швидко, важко зрозуміти. Загалом, у дітей є труднощі з мовленням і розвитком. Народилися вони здоровими, але їх занедбали. Тепер надолужуємо: відвідуємо фахівців, у ліцеї з ними працюють асистенти вчителів. Шестеро діток ходять до школи, а Саша після дев’яти класів пішов навчатися в училище на зварювальника”. У цих дітей є ще двоє повнолітніх братів — Сергій та Роман. Другий тривалий час служить у ЗСУ.
Новий день у великому домі починається рано — приблизно о сьомій усі вже прокидаються, вмиваються і одягаються, а Оксана тим часом готує сніданок. У родині є графік чергувань: двоє дітей щодня допомагають накривати на стіл, потім прибирають, миють посуд і підлогу.
“І що цікаво — їх ніхто не змушує, їм це подобається. Звісно, маленькі ще не чергують, — пояснює жінка. — Коли немає школи та у вихідні, в обід у нас тиха година. Молодші сплять, а інші сидять у своїх кімнатах і намагаються не шуміти. Потім полуденок — молоко з вафлями, чай із печивом чи какао. Солодке вони дуже люблять, але я даю не більше як п’ять цукерок на день. Треба ж якось домовлятися”.
Готувати на таку родину слід багато, зізнається Оксана. “Борщу варю одразу десять літрів — вистачає на два дні. Може бути суп чи розсольник. А ввечері — каша з рибою або м’ясом, буряк, тушкована капуста, макарони, — розповідає мати-вихователька. — Кашу варю мінімум у п’ятилітровій каструлі. Завжди раджуся з дітьми, що хотіли б їсти. Бо раніше вони не бачили ні м’яса, ні риби...”. Неподалік від будинку ліс і майданчик. “Діти уже й своїх друзів знайшли серед місцевих дітлахів, — зауважує жінка. — А ще в нас є пес Джек. Вони з ним часто граються, чухають животик, обіймають. А коли всі розходяться спати, Джек заходить у кожну кімнату — ніби перевіряє, чи всі на місці”.
Оксана зізнається: ще звикає до ролі мами такої великої родини. “Як тільки створили ДБСТ, пішли на базар з усіма дітками. Старші допомагали. Люди підходять і питають: “Це всі ваші діти? А як ви так гарно збереглися зі стількома дітьми?” Кажу, що це прийомні. Хоч тепер вони всі мої”, — запевняє співрозмовниця.
Батько-вихователь, 46-річний Олександр Морозов, каже, що завжди мріяв про сина. “У нас народилися дві доньки, а потім ми вже не наважувалися, бо думали, що пізно. А тут я став батьком одразу восьми синів, — усміхається чоловік. — Коли Оксана розповіла про дітей, я підтримав її. Навіть не було розмов: чи зможемо, а як ми будемо? Просто сказав: якщо ти готова, то і я готовий.
У перший день ми зі старшими дітьми сіли й поговорили. Я наголосив їм: “Мені краще знати гірку правду, знати про проблему і разом її вирішити, ніж щоб ви мені брехали. Бо правда рано чи пізно все одно стане явною”. Кажу: якщо щось накоїли — просто зізнайтеся: “Це я зробив”. І всі пообіцяли. Тепер, якщо щось трапляється, приходять і говорять правду”.
За цей час Морозови вже відсвяткували два дні народження. 24 серпня — Діани, якій батьки-вихователі подарували телефон і влаштували свято з кульками, а 1 вересня — наймолодшого Руслана. “За традицією малюка посадили на кожух, поклали перед ним гроші та книжку. А потім підстригли, — мовить Оксана. — У серпні старші хлопці були в таборі, а ми маленьких возили в Харків — у сад Шевченка, каталися у метро. Їм так сподобалось. Ці діти дуже хочуть пізнавати світ. До війни ми з чоловіком любили подорожувати, відпочивати з наметами, а щовесни сплавлялися на байдарках. Тепер хочемо привчити до мандрівок й активного відпочинку наших дітей. Тільки всі ми не поміщаємося навіть у дві легкові машини, тому дуже потрібен мікроавтобус”.
Оксана каже: тепер головне завдання — дати дітям те, чого їм не вистачало раніше. “Вони так потребують любові! Загалом діти позитивні, веселі. Дивишся на їхні щасливі очі — і аж жити хочеться, — запевняє жінка. — Також варто навчити їх довіряти людям, щоб знали ціну заробленим грошам, щоб підтримували одне одного...”
“Попереду в нас із дружиною ще багато роботи, — додає батько-вихователь. — Хочемо, щоб наші дітки стали розумними, добрими, самостійними. Та найбільше нині мріємо про одне — щоб вони зростали в мирній Україні”.
