За кілька тижнів до того, як воїн загинув, подружжя розпочало програму екстракорпорального запліднення. Військовий не знав, чи матиме ще відпустку, тому вирішили не відкладати народження дитини. Після загибелі чоловіка Богдана пережила втрату першої вагітності, але не відмовилася від їхньої спільної мрії.
...Історія Богдани й Сергія почалася ще у 2016 році в селищі Гриців на Хмельниччині. “Моя мама працює барменкою. Сергій часто приходив у заклад із друзями, а я — зі своєю компанією, — розповідає 28-річна Богдана Остраниця. — Якось до мене почав чіплятися хлопець, і мама попросила Сергія заступитися. Так ми й познайомилися, стали дружити. Згодом наша дружба переросла в кохання. Дехто дивувався моєму вибору, бо ще у школі після ураження лицьового нерва у Сергія перекосило частину обличчя. Але я нікого не слухала — лиш своє серце”.
Через два роки пара побралася. Після весілля Сергій майже весь час їздив на заробітки. “Він постійно працював, робив ремонт удома, — продовжує співрозмовниця. — Згодом ми на кілька місяців переїхали до Ірпеня. Чоловік трудився на будівництві, а я влаштувалася у супермаркет. Та невдовзі йому запропонували роботу за кордоном, тож ми повернулися у Гриців — буквально за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Але так нікуди чоловік і не виїхав. Перший рік Сергій рвався до війська, бо багато його друзів уже служили. Постійно казав: “Як я потім дивитимуся хлопцям в очі?” Не хотів ні ховатися, ні відкуповуватися. Його не хотіли брати до армії через проблему з обличчям, пропонували списання, але він і слухати про це не хотів”.
14 лютого 2023 року Сергій поїхав до військкомату. “Такий подарунок зробив мені на День закоханих, — зітхає Богдана. — Спочатку проходив навчання на Хмельниччині, а потім вирушив на Запорізький напрямок. Майже нічого не розповідав, щоб менше хвилювалася. Коли хоча б годину не виходив на зв’язок, я починала телефонувати побратимам, писати всім, аби тільки дізнатися, де мій “Оса”. Не раз навіть їздила до нього на фронт”.
Сергій був старшим розвідником 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Згодом його підрозділ перекинули на Донеччину. Під час боїв воїн дістав травму коліна, коли витягував побратимів з окопу. Та навіть поранення не змусило його залишити своїх — біль приховував до останку. “Після операції чоловік міг залишитися служити в тилу, але відмовився. Повторював: “Я повернуся до хлопців”. Перейшов у підрозділ безпілотників і заспокоював мене: “Не хвилюйся, тепер я на 99% збережу своє життя”. Я йому повірила, — із сумом каже Богдана. — Під час його реабілітації помер мій тато, який теж служив у війську. У липні 2024 року на полігоні йому раптово стало зле. Думала, що після цього Сергій уже нікуди не поїде. Але минуло лише вісім місяців — загинув і він. Це був найстрашніший рік у моєму житті”.
Сергій Остраниця поліг 29 березня 2025 року в Покровську — позицію, де він перебував, накрили російські КАБи. Йому було 32 роки. “Ще вранці написав мені: “Доброго ранку, пупсику. У мене все добре”. Я відповіла, що вже прийшла посилка, яку він відправив, — картина на полотні, де були ми удвох, його побратим із дружиною та сином, — згадує жінка. — Я записала відео для групи “Побратими”, показувала цю картину. Але Сергій вже не був онлайн. І саме тоді мені зателефонував його побратим і сказав: “Сірожка загинув...” Я не повірила. Він розповів, що сам відкопав Сергія після удару КАБа і допоміг вивезти його тіло. Я кинулася телефонувати всім — побратимам, командирові. Просила: “Скажіть, що це неправда. Скажіть, що він живий. Хай без рук, без ніг, але живий...” Та командир відповів: “На жаль, це правда”. Тоді мій світ просто зупинився”.
Ще за кілька місяців до загибелі, під час останньої відпустки захисника, подружжя взялося здійснювати спільну мрію — стати батьками.
“Сергій знайшов у Києві клініку репродуктивної медицини. Ми разом пройшли обстеження, він здав біоматеріал (для кріоконсервування сперми), — веде далі Богдана. — Лікарі сказали, що і він, і я можемо мати дітей, але мені потрібно зробити операцію через кісту. Та після неї ми все одно вирішили народжувати за допомогою ЕКЗ, бо через службу Сергій не знав, коли матиме наступну відпустку. 8 квітня, у мій день народження, мало бути перенесення ембріона. Ми рахували дні. Але за декілька тижнів коханий загинув...”
“Це сталося якраз під час стимуляції яєчників. Тому з міркувань безпеки й для здоров’я пацієнтки ми завершили цей етап лікування і провели забір яйцеклітин, — розповідає лікарка-репродуктологиня Анастасія Городецька. — Нам вдалося отримати 16 зрілих яйцеклітин. Половину з них ми заморозили, іншу — запліднили спермою чоловіка, яку він за життя кріоконсервував. Ключову роль у цій історії відіграв документ, який Сергій оформив ще за життя, — нотаріально посвідчена згода на використання свого біологічного матеріалу в разі загибелі. Якби такої згоди не було, клініка, найімовірніше, відмовила б Богдані. Адже українське законодавство досі не визначає чіткого порядку використання кріоконсервованого біологічного матеріалу після смерті людини”.
За словами лікарки, запліднення проводили методом ІКСІ. “Це коли до кожної яйцеклітини вводять один відібраний сперматозоїд. У результаті отримали п’ять ембріонів, — продовжує співрозмовниця. — Чотири з них пройшли генетичне тестування, два виявилися генетично здоровими — чоловічої та жіночої статі. Ще один ембріон залишили нетестованим, адже таке дослідження дороговартісне й не всі пацієнти можуть дозволити собі перевірити всі ембріони. Богдані провели два ембріотрансфери. Після першого вагітність настала, але приблизно на 4 — 5 тижні зупинила свій розвиток. Другий ембріотрансфер відбувся 11 листопада 2025 року. Ми перенесли два ембріони — один генетично протестований і один нетестований. Прижився один ембріон, і саме ця вагітність завершилася народженням донечки”.
Богдана зізнається, що після стількох втрат їй було дуже тяжко: “Але я понад усе хотіла народити дитину саме від Сергія. Він дуже мріяв про дітей, особливо про донечку. А побратимам жартома говорив: “Зараз зробимо ЕКЗ, а після війни ще народимо своїх. Якби Сергій не залишив свій біоматеріал, не знаю, як жила б далі. Саме думка про нашу майбутню дитину не дала мені опустити руки”.
Втім, вагітність теж була непростою. “Спершу кровотечі, загроза переривання, а згодом стався передчасний розрив плодових оболонок і відходження навколоплідних вод, — пригадує Анастасія Городецька. — Попри це, лікарям у Хмельницькому вдалося ще декілька тижнів утримувати вагітність. Вони буквально боролися за кожен додатковий день, щоб дати дитині більше часу для розвитку”.
У Богдани був суворий ліжковий режим. Вона майже не виходила з дому. Не один раз її клали в лікарню. “У травні через сильний стрес — померла наша собака — в мене відкрилася кровотеча. Я ще тиждень провела в лікарні, — каже вона. — А вже 1 червня поїхала до Хмельницького на планове обстеження. Лікарі хотіли залишити мене на три дні через сильні набряки, але виявилося, що доведеться лежати майже два місяці. Додому я повернулася вже з донечкою”.
Дівчинка народилася 30 червня — на 35-му тижні й п’ятому дні вагітності. Вона з’явилася на світ у день народження Сергія. “І як тут не вірити в долю? — дивується Богдана. — Донечка народилася вагою 3 кілограми 50 грамів і зростом 51 сантиметр. Через тиждень після народження у неї різко піднялася температура. Лікарі сказали, що це сепсис — наслідок інфекції, яку вона перенесла ще в утробі. Призначили антибіотики. Було дуже страшно. Я сиділа біля донечки й плакала. Через сильний стрес у мене зникло молоко, і повернути грудне вигодовування вже не вдалося. Разом із донечкою ми провели в лікарні майже три тижні. Але вже усе добре. Нещодавно нас виписали. Зустріти нас приїхали рідні, побратими чоловіка й навіть командир! Вони всі дуже чекали на цю дитину. Усі були поруч... Не вистачало лише Сергія”.
Наталя Саволюк, мама Богдани, зі сльозами на очах згадує зятя. Каже: “Полюбила Сергія як рідного, тож дуже тяжко пережила його загибель. Коли народилася Боженка, я одразу побачила в ній його — маленького. У неї його очі, носик, інші риси обличчя. Він дуже мріяв про донечку... Дякувати Богу, що в нас є ця дитинка”.
Ім’я доньці захисника обрали невипадково. “Я дізналася, що Божена означає “благословенна Богом”. Для мене вона справді Богом дана дитина. Ми так сильно її чекали. У доньці продовження мого коханого, — мовить Богдана. — До речі, після народження донечки він мені наснився. Сергій лежав поруч із нами в ліжку. Ми всі троє були щасливі. Мені здається, що він завжди поруч і бачить нашу донечку. Коли вона підросте, я обов’язково розкажу їй про тата. Яким хорошим він був”.
“Богдана звернулася до нас ще за життя чоловіка, і тоді ми навіть не могли уявити, як розгортатимуться події, — зауважує Анастасія Городецька. — На жаль, війна внесла свої корективи. Сьогодні до репродуктологів дедалі частіше звертаються родини військовослужбовців. Одні хочуть зберегти репродуктивний матеріал на випадок найгіршого розвитку подій, інші не можуть планувати вагітність через постійні ротації, відрядження чи службу чоловіка. Люди не хочуть відкладати народження дітей до завершення війни, тому шукають можливість здійснити свою мрію вже зараз”.
Історія Богдани доводить: навіть після найважчих втрат життя може перемогти смерть...
