Він родом зі Здолбунова, що на Рівненщині. В юні роки захоплювався технікою. Тож після школи вивчився на автомеханіка. Займався ремонтними роботами, працював на меблевій фабриці. А щойно почалося повномасштабне вторгнення, вирішив стати на захист країни.
“З дитинства син був хворобливим, мав ревмокардит. Через це не відвідував заняття з фізкультури, — розповідає мати воїна Галина Добровольська. — Згодом одружився, і хоч сімейне життя не склалось, завжди підтримував теплі стосунки з сином Дмитром. У 2022 році загинуло декілька друзів Сергія, тоді він пішов до військкомату. Я просила залишитись, адже другий син багато років проживає за кордоном. Ми були вдвох, а я вже немолода”. Та Сергій заявив: “Мамо, я не зможу людям в очі дивитись, соромно буде”. Спершу його не взяли на службу. Та згодом домігся свого.
Тож взимку, після навчань на полігоні, Сергій Добровольський приєднався до 116-ї механізованої бригади. Взяв собі позивний “Йожик” — так його називали зі шкільних років через особливу стрижку. Разом із побратимами потрапив на Запорізький напрямок. “Тоді в мене виявили рак, я перенесла операцію. Синові дали відпустку, побув зі мною три дні, — провадить Галина Іванівна. — Просила його звільнитись зі служби, адже для цього були підстави. Та Сергій сказав: “Мене хлопці чекають, не можу їх зрадити”.
Востаннє вони розмовляли 24 липня 2023 року. А першого серпня Галині Добровольській принесли сповіщення про те, що її син зник безвісти. “Якось його колега побачила в телеграм-каналі відео, яке виклали росіяни. Серед полонених вона впізнала Сергія, — ділиться мати. — Показала мені. Так, це був мій син. Відтоді подавала запити, шукала його”. А ще Галина Іванівна писала синові листи й передавала їх через Червоний Хрест і Національне інформаційне бюро. Бо знала, що Сергій переживає за її здоров’я, хотіла заспокоїти. Але жодної вісточки з дому він так і не отримав.
Цьогоріч 24 травня Сергій подзвонив: “Мамо, я в Україні”. І перш за все спитав, як здоров’я неньки, як син, чи жива бабуся. Далі воїн проходив реабілітацію у вінницькому госпіталі, куди приїхала пані Галина з рідними. “Спершу Сергій був у полоні в окупованій Горлівці, там з наших бійців дуже знущались, опісля — в 33-й колонії у Кіровську. Розуміли, що він фактично повернувся з пекла, відтак ні про що не розпитували, — зауважує його двоюрідна сестра Оксана Попадюк. — Брат був неймовірно щасливий, що повернувся на рідну землю. Казав, що в нього відкрилось нове дихання, мав багато планів”. І дуже радів, що його 18-річний син здобуває вищу освіту.
17 червня Сергій повернувся додому. “Того дня весь двір нашої багатоповерхівки заполонили сусіди, друзі, волонтери, — згадує пані Галина. — Усі щиро вітали сина з поверненням”.
За словами матері, до полону при зрості 180 сантиметрів Сергій важив 80 кілограмів, а після — лише 56. Але запевняв її, що все добре, ні на що не скаржився. Та 21 червня 43-річний воїн раптово помер.
“Його сердечко не витримало, — впевнена Галина Іванівна. — Син був на реабілітації менше як місяць. Хіба цього достатньо після пережитого пекла?” Згодом мати дізналась із документів, що в Сергія було п’ять осколків у плечах.
