Він народився в Обухові. Після школи навчався у Київському національному університеті культури і мистецтв за спеціальністю “оператор кіно та телебачення”. На той час його старший брат Олександр уже служив на Сході. Згодом до війська за контрактом пішов і 18-річний Дмитро.
Повномасштабне вторгнення застало його вже на службі, яку продовжив у складі 27-ї Печерської бригади в Києві. А невдовзі юнак знайшов своє кохання.
“Якось у соцмережах Дмитро виклав у сторіс фото й запитав: “Як краще — до стрижки чи після?” Я відповіла: “Після”. До цього ми ніколи не спілкувалися, а тут я просто написала відповідь. Хлопець запросив мене на каву, — згадує Тетяна Коваль, дружина воїна. — Він приїхав до мене в село, за 25 кілометрів від Обухова. Пригостив кавою, а потім каже: “Зараз, чекай, дещо для тебе маю”. Пішов до багажника, піднімає його — а там величезний букет. Дмитро завжди був уважний до мене”.
Через чотири місяці він зробив коханій пропозицію. “Мого сина Діма відразу полюбив, — зауважує співрозмовниця. — Вони ходили на невелике поле з м’ячем, любили пасуватися. У них були хороші стосунки. Не всі рідні батьки так ставляться до своїх дітей. Ми були дуже щасливі разом”.
Останні три роки Дмитро служив пліч-о-пліч зі своїм старшим братом. “У 2022-му я перевівся до бойової частини і поїхав на фронт. Приблизно через рік до мене приєднався брат, — розповідає Олександр. — Разом ми воювали на Луганщині, Харківщині, Донеччині. Дмитро підвозив боєприпаси, доправляв військових на позиції, виконував евакуаційні завдання. Я завжди міг на брата покластися. Знав, що в мене є надійне плече”.
Невдовзі у Тетяни і Дмитра народилася донечка. “Чоловік був зі мною під час пологів, спеціально взяв відпустку. Вставав вночі до Аделінки, — згадує дружина. — А коли повернувся на службу, то теж допомагав — навіть онлайн, у Zoom, робив з Артемом домашні завдання, усе йому пояснював, щоб я могла більше часу приділити нашій меншенькій. Тепер Артемові дев’ять років, а Аделінці — чотири місяці”.
Дмитрові пропонували перевестися на службу до Києва, щоб трохи відпочив і побув із маленькою донечкою. Та він і слухати не хотів.
“Його дуже цінували й поважали на службі, — запевняє Тетяна. — Навіть коли був у відпустці, телефонували побратими: “Коли приїдеш? Потрібна твоя допомога”. Таке враження, що він був незамінний”.
Напередодні загибелі Дмитро задзвонив дружині. Розповів, що його і побратима переслідував дрон, але їм вдалося врятуватись. “Вони вибігли з машини й змогли відстрілятися від нього. Діма сказав тоді таку фразу: “Ми від долі втекли”, — згадує Тетяна. — Наступного ранку написав мені о пів на п’яту, що знову виїжджають на завдання. Коли він із побратимом віз боєприпаси хлопцям, їх знову атакував дрон. Сталося це о п’ятій ранку...” Життя бійця 4-ї бригади оперативного призначення “Рубіж” Нацгвардії обірвалося 24 травня цього року поблизу Добропілля, що на Донеччині.
Молодший брат загиблого Євген розповів, що після війни Дмитро планував відкрити власну справу — хімчистку автомобілів або СТО. Дружина теж згадує про плани, які вони разом будували.
“Ми хотіли купити будинок для нас чотирьох, а ще — поїхати за кордон, подорожувати, побачити інші країни, — ділиться Тетяна. — Дмитро жив нашими дітьми. Коли тримав донечку на руках, не міг намилуватися її усмішкою, мріяв бачити, як вона росте. Шкода, всі наші мрії зруйнувала війна”.
Нині родина збирає підписи під петицією про присвоєння солдатові Дмитру Ковалю найвищого державного звання — Героя України.
