Ти завжди тримав мене за руку! Коли прогулювались рідним містом чи поспішали на роботу, їхали в транспорті чи проводили час із друзями. Пам’ятаєш, як йшли тихою вуличкою, а якась бабця зупинилась і здивовано, дивлячись на нас, пробурмотіла: “Побралися за руки і навіть не бачать, що позаду машина їде”. Здавалося, ніщо не може нас роз’єднати.
...Спершу ми стали друзями. Багато років тому після важкого підйому на гірську вершину Ти допомагав мені спускатись, бо не могла йти через травму ноги. Тоді вперше відчула Твою підтримку й міцне плече.
Потім почалась війна, Ти пішов захищати країну, часто дзвонив і писав. Якось, розпитуючи про особисте, промовив: “Ти не можеш бути самотня. Ти — гарна”. А відколи ми разом, полюбляв із невеличким докором згадувати: “Вперше побачивши тебе, одразу зрозумів: між нами буде щось особливе. А ти багато років проходила повз із гордо піднятою головою, не помічаючи мене”.
Зараз я бачу Тебе всюди й відчуваю Тебе поряд. У мене мільйон неймовірних спогадів і світлин з Тобою, це єдине, чим я тепер живу. І це щосекунди розриває мені душу... Бо цього більше не буде... БО ЦЬОГО БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ! Хіба це може бути правдою?!...
Ось — Ти на кухні готуєш сніданок, а я не можу відірвати погляд і щасливо усміхаюсь. Бо немає нічого прекраснішого, ніж коханий чоловік із оголеним торсом, який порається для тебе на кухні... Ось — Ти насупив брови й вирішив піти через раптовий спалах ревнощів. Здається, Ти ревнував до всього, та це було надзвичайно мило, бо швидко заспокоювався: “Який же я ідіот. Вибач, просто страшенно тебе кохаю”... Ось — я, не впоравшись зі стресом, “вибухнула”, а Ти, усміхнувшись, зауважив: “Серед усіх жінок світу я обрав найбільш навіжену”. Я щоразу дивувалась, як Тобі вдається так ніжно й миттєво мене врівноважувати.
Я була Твоїм полум’ям, а Ти — моїм повітрям!
А ще Ти вмів ЧУТИ! Пригадуєш, як цьогоріч першого лютого ми разом із друзями поїхали привітати нашу близьку подругу з днем народження? Ти тримав букет для неї. Я зауважила, що Ти вже давно так не чекав на мене. “Сонечко, хіба я мало квітів тобі дарую? До зустрічі з тобою навіть не думав, що це може бути так приємно”, — сказав тоді. І пригадав, як якось у крамниці продавчиня почала пропонувати Тобі різні букети, а Ти пояснив, що Твоя кохана жінка — доволі вередлива, тож це мають бути особливі квіти.
Невдовзі після того Ти подзвонив: “Чекатиму тебе на зупинці за пів години”. Надворі був мороз, дув сильний вітер... Ти ховався за рогом будинку, аби зробити мені сюрприз, тримаючи букет кремово-рожевих троянд. “Хм, був упевнений, що з вредності — запізнишся”, — у Твоїх очах горіли вогники. То було справжнє побачення, на яке я і натякала, хоч разом ми були вже багато років.
Перед повномасштабним вторгненням, під час зустрічі з друзями, Ти розповідав про найромантичніший вчинок у своєму житті: “Сидиш ти в окопі вночі, а тобі смс-ка приходить. І розумієш, що телефон витягнути не можна, бо спалиш позицію і тебе вб’ють. Але якщо не прочитаєш смску — то тебе теж вб’ють, лише потім, на мирній території, за те, що не відписав у момент, коли вона хвилювалася. І ти береш телефон, лізеш глибоко в спальник, швиденько відписуєш. Хоч ризикуєш, але робиш це, бо не хочеш, аби вона хвилювалася...”
24 лютого Ти розбудив мене близько шостої ранку: “Почалось. Бомблять три аеропорти. Збери речі, купи переноску для кішки. Я передзвоню”. Ти одразу поїхав у частину, але часто дзвонив, і лише Твій голос виводив мене з глибокого ступору. Зрештою, я вирішила, що, попри все, хочу Тебе побачити. Виходячи з частини, Ти поправляв форму: у цьому був весь Ти — не терпів, коли “неакуратненько”. І усміхався. Я спитала: “Чого Ти радієш, Ти ж їдеш на війну!” Хоч і знала: Ти давно був готовий і чекав цього.
Ми довго гуляли, як завжди, тримались за руки й цілувались. Я намагалась стримувати сльози, але на прощання таки розплакалась. Вибач, мені було дуже страшно — за Україну, за Тебе! Ти обійняв і тепло усміхнувся: “Ну припини, сонечко, а то я перехочу воювати. Ми їм вріжемо, ще й Крим заберемо...”
Я досі фізично відчуваю наші останні обійми, Твої широкі плечі й міцну статуру. Картаю себе лише за те, що чомусь не сказала, що Ти — найкрасивіший чоловік у світі. Але вірю, Ти читав це в моїх очах.
Спершу Ти дзвонив часто, й ми подовгу розмовляли. Ти радів зустрічі з побратимами й тому, що вас підтримують місцеві, просив заклеїти вдома вікна навхрест “жовтим скотчем, що лежить у скрині на балконі”. А потім дзвінків поменшало, розмови стали коротшими. Востаннє Ти подзвонив о 8.18, попередив, що якийсь час не будеш на зв’язку, просив не хвилюватися.
Потім я рахувала години, відколи Тебе не чула: 32, 63, 90... Волонтерила, працювала... Раптом — дзвінок! Ні, не Ти... Твій друг: “Прийми мої співчуття”... Тієї миті все довкола зупинилось, втративши будь-який сенс...
...Знаєш, після 24 лютого дні тягнулися неймовірно довго, а відколи Тебе не стало, усі злилися в один. Жахливе пекуче відчуття порожнечі, критична нестача кисню, безконечний відчай і апатія. Я нічого не пам’ятала, крім хіба слів співчуття, що линули зусюди, не лише з України. Мені передавали слова тих, хто не міг бути поряд: “Обіймаю. Тебе кохав справжній Воїн”.
А найважливіше розповіла одна з наших спільних подруг, до якої Ти прийшов уві сні, саме коли загинув (про
що ми ще кілька діб не знали). “Він стояв на підмостку, ми, дружки, були поряд. А ти — у весільній сукні — на іншому підмостку. Між вами була прірва. Він тримав дві білі еустоми. Він одним рухом зірвав білі пелюстки з однієї квітки й кинув, вони одразу стали жовтими...”
На похороні вона, ридаючи, обійняла мене й сказала: “Я впевнена, що Він хотів, аби ти це знала”.
Дякую, Коханий, що поділився! Дякую, що “прислав” нашу подругу до мене пожити, вона намагається відвертати думки! Дякую, що просив іншу: “Ти придивись за нею”. Вона не забуває, принесла нині трояндочку від Тебе і каву з написом на горнятку: “Побачив тебе, і всередині аж тепло стало”.
...Усі кажуть, що треба жити далі. Я намагаюсь, година за годиною. А в голові весь час звучать Твої слова: “Іноді мені здається, що серце зупиниться, так сильно я тебе кохаю”... “Почекай, дай надивлюсь на тебе — ти така красива”... “Мені не можна бути без тебе, бо стає фізично важко”... Дякую, що казав і писав це, що був відвертий і чуйний, сильний і палкий, що підтримував і пишався, оберігав і робив мене щасливою! Дякую, що був щасливим зі мною!
В останню ніч перед тим, як стало відомо про Твою загибель, я одягнула Твою армійську футболку з фліскою й вислала Тобі свою світлину, намагаючись приховати червоні від сліз очі. Написала: “Добраніч, коханий. ПОДЗВОНИ МЕНІ ЗРАНКУ І СКАЖИ, ЩО ТИ ЖИВИЙ!” Я пишу Тобі досі, бо не уявляю, як жити без Тебе.
Пригадуєш, я казала про нас: “Це справжнє диво, коли двоє людей знаходять одне одного у великому світі”. А Ти часто запевняв: “Я знаю, ми завжди будемо разом! Нікуди ми не дінемось одне від одного”. Я теж це знаю! Ми будемо разом. Якщо не зараз — на землі, то трішки згодом — на Небі. Ти тільки ніколи не відпускай моєї руки...
Твоя принцеска, як Ти любив мене називати...
