Наприкінці квітня пенсіонер, який мешкає у селі Волиця, що на Хмельниччині, сотий раз зійшов на Говерлу. А нині готується до нового, травневого походу в Карпати. Признається, що вже не уявляє свого життя без гір.
“Для мене прикладом у житті була мама — дуже наполеглива й працьовита жінка. То, напевно, ці риси з її молоком передалися й мені, — розповідає Леонід Горенко. — Скільки себе пам’ятаю, веду активний спосіб життя. Брав участь у спортивних змаганнях, посідав призові місця. А в гори ходжу понад 60 років. Мій перший похід на Говерлу був у далекому 1965-му, я тоді навчався в одинадцятому класі. Наступного разу поїхав туди вже як був студентом. Пам’ятаю, взяли напрокат лижі, спальні мішки, не було жодних підйомників, тому маршрут до Драгобрату долали самостійно. Відтоді я щороку в горах. Зазвичай підкорюю вершини 14 — 15 разів на рік, а одного року навіть підкорив їх аж 22 рази. При тому, що працював, маю чималий досвід державної служби. Але все вдавалося поєднувати, хіба що ночами недосипляв. Через війну та інші обставини останніми роками буваю в горах п’ять-шість разів на рік. З ким підкорював вершини? Команда завжди змінювалась. Але багато хто нині живе у США, Британії, Польщі. Є й такі, кого вже давно серед живих нема...”
За словами співрозмовника, лише на Говерлу він піднявся сто разів! Востаннє на найвищій горі України був наприкінці квітня. Присвятив свій похід захисникам, котрі загинули на фронті. Після початку повномасштабного вторгнення пенсіонер піднімається на вершини з бойовим прапором 86-го окремого батальйону тероборони Хмельницького. Так було і цього разу.
“Не хочу нікого образити, але Говерла для мене вже як парк культури і відпочинку. Туди найлегше йти. Три кілометри з однієї сторони, три з половиною — з другої. Загалом дев’ять напрямків, якими можна піднятися на вершину, — зауважує Леонід Горенко. — Інша річ — Довбушанка, висота якої 1754 метри. Вона не така популярна серед туристів. Це маршрут високої складності, із крутим підйомом, кам’янистими розсипами і дуже густими зарослями жерепу (дика сосна).
Що найбільше запам’яталося з походів? Якось о четвертій ранку ми стартували із Ділового, це вже майже кордон із Румунією, і на десяту вечора підкорили кілька вершин гуцульських Альп, загалом здолали понад 70 кілометрів. Інші туристи дивувалися, казали, що цей маршрут йдуть чотири доби, а ми за одну “пролетіли”. Одним із найважчих було сходження на гору Піп Іван Чорногірський, висота якої 2028 метрів. Приїхали ми тоді з однодумцями у Дземброню, залишили машину біля баби Параски. Підіймаємося через Вухатий Камінь, вийшли на гору Піп Іван — краса неймовірна. Аж раптом — хмара, сніг, град... Ледве зійшли. Потім внизу випили трішки спиртного, щоб зігрітися, і ніхто не захворів.
А одного разу, в жовтні це було, я трохи далі відійшов від друзів і зустрів у горах дикого кабана. Десь зо півтора центнера ваги. Стоїть він і дивиться на мене. Слава Богу, пощастило, що звір був ситий, тому не зачепив. А ось навесні вони часто бувають голодні й небезпечні. До слова, найбільше люблю підійматися на вершини взимку, коли снігу півтора метра, скрізь тихо. Але в таких походах важливо, щоб була дорога трохи протоптана. Бо нога може потрапити під каміння, і тоді легко можна травмуватися.
Які б гори ще хотів підкорити? Гімалаї. У 2004 році була можливість поїхати туди. Але через вибори не вдалося. Бо я ж працював на посаді очільника Красилівської райдержадміністрації. Не знаю, чи здійсниться колись ця мрія. Але сподіваюся, що так”.
Запитую пенсіонера, що ж бере із собою у гірські походи. “Зручний одяг, взуття, спеціальне знаряддя. Їжі беру мінімально — сало, консерви, хліб, — зауважує. — Загалом намагаюсь їсти мало, тому надмірної ваги не маю і чудово почуваюся. Родина підтримує моє захоплення альпінізмом. Дружина декілька разів ходила зі мною у гори, і доньки. Коли внучці було 5 років, то я її на плечах виніс на вершину”.
Леонід Горенко зізнається: настільки сильно любить гори, що навіть заповів, аби в разі його смерті до домовини поклали висушені едельвейси, які йому колись подарували друзі. “Мало хто знає, але ця квітка вважається своєрідним “орденом” альпініста, — каже пенсіонер. — Горджусь, що маю посвідчення та іменну табличку “Син гір”. Збираю все, що нагадує про Карпати. Це книжки, картини, диски з музикою та фотоальбоми. А ще посадив біля свого будинку кедр, це теж згадка про гори.
Часто мене питають: от навіщо тобі ці гори? Чого ти стільки туди ходиш? А я відповідаю: хтось йде до церкви, комусь стає легше в театрі чи на концерті, а я люблю гори. Відпочиваю там і тілом, і душею. Тож поки зможу, доти підкорюватиму вершини”.
