56-річна Наталія Хоменко — староста Карильського старостинського округу. А ще — вправна трактористка, яка й багатьом чоловікам дасть фори.
“Я відпрацювала 23 роки вчителькою історії у місцевій школі, потім перейшла у самоврядування, бо прагнула змін у селі, — розповідає пані Наталія. — Працювала й головою сільської ради. Загалом уже 15 років на державній службі. Робота складна, але не уявляю себе без неї. Одні земляки звертаються з нагальними проблемами, інші приходять поговорити, вилити душу. Мушу всім приділити час. Машиною кермую вже понад 20 років. Сміливо їжджу як в Україні, так і за кордоном. Щодо трактора, то його нам подарували старенькі односельчани, яким наша родина допомагала. Бо не було кому більше залишити. Спершу на “залізному конику” працював мій чоловік. Навчив і мене. Зізнаюся чесно: на тракторі простіше їхати, ніж на автомобілі. За його кермом почуваюсь впевнено”.
Три роки тому чоловіка пані Наталі забрала онкохвороба. Діти живуть у місті. Тож працює на тракторі самостійно. Вміє орати. З допомогою трактора і картоплю садить, і викопує врожай.
“Трактор у мене міцний, на ходу вже три десятки років. Зберігся техпаспорт, проте в нього ще не дивилась, капітального ремонту не робила. Все чудово працює, — зауважує староста. — А якщо щось, не дай Боже, зламається, то я і поремонтувати можу. Вмію колеса накачати, причіп причепити... Цього року висадила 15 соток картоплі. Копала її трактором, а сусіди допомогли збирати, за що їм вдячна. Вродило нівроку. Частину бульби продам, у нас за кілограм дають вісім-десять гривень. Декілька тисяч можна заробити, вже якийсь плюс до бюджету. Та й переконана, що жоден клаптик землі не має пустувати. Нерідко допомагаю зі збором врожаю односельцям, особливо жінкам, котрі залишилися без чоловіків. А таких нині багато через війну. Чоловіки відвойовують землю у ворога, а нам треба її доглядати, обробляти. Попри те, що Чернігівщина увесь час зазнає обстрілів, про виїзд навіть не думаю. Бо вдома й рідні стіни допомагають”.
