Він пробіг шість найпрестижніших марафонів. На протезі

Колишній штурмовик Олександр Ревтюх поставив національний рекорд у номінації “Найбільша кількість присідань на одній нозі без опори за 1 хвилину”. Йому вдалось це зробити 41 раз. На протезі. А Роман Кашпур з Вінниччини пробіг усі шість найпрестижніших марафонів світу. І також — на протезі. Неабиякими успіхами може пишатися й ветеранка Ольга Бенда — вона стала єдиною жінкою із 42 тисяч учасників, котра на протезі здолала Марафон морської піхоти США. 

“Я багато тренуюся” 

Олександр Ревтюх родом із Ніжина, що на Чернігівщині. “Після школи вступив до університету й здобув фах вчителя історії та права. Трохи трудився за спеціальністю, але швидко зрозумів, що матеріально ця робота мене не забезпечить. Тому після строкової служби працював у державній охороні, — розповідає 34-річний Олександр. — Потім поїхав за кордон, в Угорщину, де влаштувався на підприємство з виробництва літієвих акумуляторів”.

У квітні 2022 року Олександр повернувся в Україну і приєднався до новоствореного 47-го штурмового батальйону “Магура”, став штурмовиком-гранатометником. “У 2023-му під час контр­наступу на Запоріжжі я дістав важке поранення, наступивши на міну, — каже співрозмовник. — Втратив ногу і руку. Дякую побратимам, що вчасно евакуювали й передали лікарям. Спершу було важко і морально, і фізично. Але я налаш­тував себе так: “Якщо Бог залишив мене на цьому світі, значить, усіх справ тут я ще не закінчив”. Після поранення, реабілітації та протезування Олександр Ревтюх став амбасадором одного з бійцівських клубів, брав участь у гольф-турнірі між американськими і українськими ветеранами. У серпні минулого року поставив національний рекорд, зробивши максимальну кількість присідань без опори за 60 секунд — 34 рази. А цього року вирішив поліпшити своє досягнення. І присів за хвилину аж 41 раз. Рекорд присвятив Україні та воїнам, які її боронять. “Мені часто кажуть, що встав на ноги, бо є сильною людиною, — зауважує Олександр. — Можливо, це і так. Але, крім того, я багато тренуюся”.

“Інвалідність — це лише запис на папері” 

“Ампутація — не кінець життя, протез — не вирок, а інвалідність — це лише запис на папері, котрий ні в чому не обме­жує” — таке життєве гасло 28-річного Романа Кашпура із Хмільника, що на Вінниччині. У 19 років він пішов добровольцем на фронт, у 22 — втратив праву ногу. “Виконуючи бойове завдання під Мар’їнкою, наступив на протипіхотну міну. Сталось це 16 травня 2019 року. У День вишиванки, — згадує ветеран. — Після вибуху, коли проходив лікування й реабілітацію, було досить часу полежати й подумати — а що ж далі? Визначитися з майбутнім допоміг випадок. У шпиталі я познайомився з Юлією — волонтеркою з Харкова, яка згодом стала моєю дружиною”.

Коли почалося повномасштабне вторг­нення, Роман Кашпур повернувся на фронт. На протезі боронив Харківщину. А потім присвятив себе волонтерству і спорту. Він тричі перемагав на Іграх героїв і поставив рекорд України, протягнувши літак Ан-26 вагою 16 тонн на 6,4 метра за 43 секунди. Також Роман став першим українським параатлетом, який здолав усі шість найпрестижніших марафонів — у Токіо, Бостоні, Лондоні, Берліні, Чикаго, Нью-Йорку. До слова, у Берліні колишній воїн поставив персональний рекорд, пробігши 42 кілометри за 3 години 55 хвилин 2 секунди. Під час забігів збирав кошти на протезування та реабілітацію бійців зі складними ампутаціями. У 2024 році відбулася прем’єра документального фільму “Атлети війни” американського режисера Габрієля Вераса. Головну роль у ньому зіграв Роман Кашпур. У червні цього року президент нагородив ветерана орденом “За заслуги” III ступеня.

Нині Ромаш Кашпур плекає ще амбітніші цілі: планує взяти участь у легендарному тріатлоні Ironman, де учасники мають без перерви подолати три етапи — плавання на 3,86 кілометра, велозаїзд на 180,25 кілометра і марафонський біг на 42,195 кілометра.

“Набила собі тату зі словами: “Ніколи не здавайся” 

“Зроблять протез, будеш ходити так, як раніше”, — такі слова Ольга Бенда з Білогородки почула після ампутації нижньої кінцівки. Вона доєдналася до війська в 2016 році попри те, що синові на той час ще не виповнилося й півтора року. Стала старшою кухаркою 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У травні 2017 року під час обстрілу Авдіївки снаряд влучив у будинок, де розміщувалась військова кухня. Оля втратила ліву ногу. Після тривалого лікування, кількох реабілітацій навчилася ходити на протезі й створила родину.

“У перший рік після травми я чи не щодня плакала, бо могла по 20 — 30 хвилин одягати протез. Тепер роблю це за хвилину-дві, — розповідає співрозмовниця. — Щоб впевнено ходити на протезі, треба мати сильну спину. І я працювала. Навіть набила собі тату зі словами “Ніколи не здавайся”. Що більше працюю над собою, то краще ходжу. Дехто навіть не підозрює, що в мене протез. Війна подарувала мені й справжнє кохання — Олексія. Ми почали зустрічатися ще під час АТО. Коли отримала поранення, він увесь час був поряд, — мотивував, підтримував. У 2017 році ми одружилися, а в 2021-му народився наш спільний син. Олексій став за батька й старшому”.

Після протезування Ольга Бенда почала активно зай­матись спортом. І в 2019 році стала єдиною жінкою із 42 тисяч учасників, яка пробігла Марафон морської піхоти США на протезі, здолавши десять кілометрів. “Хотіла довести і собі, й іншим, що навіть на протезі можна робити все — ходити, бігати, вигравати”, — зауважує.

У 2023 році чоловік пані Ольги зник безвісти на фронті. “Тоді я почувалася жахливо, не хотіла ні з ким спілкуватись... А потім дізналася, що створюють ампфутбольну збірну. Вирішила долучитися. Це трохи повернуло мене до життя, — каже ветеранка. — Нині я — амбасадорка Українського ветеранського фонду, а ще — гравчиня команди з амп­футболу “Буревій”. У жовтні разом із ветераном на протезах Вадимом Свириденком братимемо участь в одному з найбільших марафонів Португалії — Lisbon Marathon & Half. Одне слово — готуємось”.

А що кажуть науковці? 

— Чому одні люди здатні гори здолати на шляху до своєї мети, а іншим, про що б не йшлося, бракує мотивації?

— Це залежить від переконань, ідеалів, світогляду людини. А ще є, як казав класик, “дух, що тіло рве до бою”. Здатність почуватися вмотивованим базується і на фізіологічних чинниках, а саме на дофаміні та його рецепторах, — пояснює Віталій Закладний, психіатр, психотера­певт. — Дофамін — це нейромедіатор, який відіграє ключову роль у системі винагороди нашого мозку й викликає задоволення, що спонукає нас знову прагнути досягати мети. Коли ми перемагаємо у змаганнях, отримуємо премію за добре виконану роботу — рівень дофаміну підвищується. Це стимулює приємні відчуття і стимулює нас повторювати активності, які призвели до викиду нейромедіатора.

За будь-яких часів надпотужний стимул до дій — люди, яких ми любимо. У Цент­рі ветеранського розвитку, де працюю координатором, бачу чимало скалічених війною геть молодих (і зрілих) воїнів. І зауважив: найшвидше одужують фізично й психологічно ті, в кого є кохані, сім’я, діти, хто відчуває відповідальність за них. Ось приклад. Молодий військовий втратив на війні ногу й дві руки. Щойно рани загоїлися, а вже думає про професійну перекваліфікацію, бо знає, що він — голова родини, мусить за неї дбати.

— А чому ми втрачаємо мотивацію і як цього уникнути?

— Часом людину надто виснажують невдачі, вона не бачить результатів, хоча докладає чималих зусиль. Ось декілька порад. Насамперед — ставте перед собою досяжні цілі, розбивайте великі на більш дрібні, тоді з більшою ймовірністю побачите прогрес. Сформуйте групу підтримки. В ній можуть бути рідні, тренер, психотерапевт, священник — ті, кому довіряєте. Винагороджуйте себе: коли ми досягаємо мети, великої чи малої, важливо святкувати свій успіх. Це мотивує не зупинятися.

І ще. Є секрет: організм запускає викид дофаміну не лише під час отримання винагороди, а й навіть коли ми тільки думаємо про неї. Саме тому й у важкі часи не варто переставати мріяти: мрії стимулюють виробіток дофаміну, а він підтримує мотивацію до дій. Під час війни не бійтеся планувати, що робитимете після перемоги, це додає сил не опускати рук.