Він написав десятки пісень, що увійшли до скарбниці української естради. Можна згадати бодай такі, як “Ніби вчора”, “Пшеничне перевесло”, “Перший сніг”, “Мамина світлиця”... Згадуємо, яким був композитор, із народною артисткою України Оксаною Білозір.
— Ваш чоловік любив відзначати дні народження?
— Так, дуже любив. Причому, як дитина. (Усміхається). Особливо, коли все відбувалося не за планом, а, так би мовити, стихійно. Це справді завжди була стихія — святкова, урочиста, радісна. Приходили гості, не тільки певне коло друзів, а значно ширше... Ну й тішився подарункам, які йому приносили.
— Скажіть, які риси характеру Iгора Білозіра ви би виділили як головні?
— Насамперед — наполегливість у досягненні мети. Він ставив перед собою ціль і не бачив перешкод для її досягнення. Йому завжди це вдавалося. Я не раз казала: “Ігорю, у тебе сонце в кишені”. (Усміхається). А ще він був дуже добродушний, дуже відкритий, дуже гостинний. Навіть до абсолютно чужих людей.
— Чи не йшло це іноді в мінус?
— Так, він розпорошував свою енергію. Скажімо, сідав удома за фортепіано, починав грати і виходила така музика, що я просто плакала. Потім же хтось міг подзвонити в двері й Ігор забував про все. Його увага переключалась на тих, хто прийшов. Будьмо відверті: декого в ті часи спеціально підсилали. Щоб нівелювати, зупиняти, перешкоджати генію... Це крутило його по колу, я би так сказала, дорогою до мети.
— А наскільки лідеру “Ватри” було притаманне почуття гумору?
— Ой, дуже. Ігор міг жартувати, кепкувати, підколювати. При цьому той гумор був витончений. Ну а його фраза “куртка на ваті” давно стала крилатою. (Усміхається). Не знаю, як вона з’явилася, але відколи ми познайомилися, я часто її чула. Коли в групі назрівала якась критична ситуація у творчому процесі, лунали ті два слова й конфлікт “розсипався”. І навпаки, якщо треба було покращити настрій або ж трохи тонізувати людей, достатньо було того жарту — й усі усміхалися.
— Якщо не помиляюсь, ви одружилися у 1977 році. Чи красиво залицявся до вас майбутній чоловік? Квіти, подарунки...
— Наші стосунки були дуже прості, але глибоко душевні. Він міг ніжно обійняти, поцілувати та подарувати квіти або ще там щось, але... Таких презентів, як роблять нині (“на — маєш машину, на — маєш годинник, на — маєш діаманти” і т. д.), у нас не було й ми цього всього не потребували. Кажу, між нами був глибокий духовний зв’язок. Плюс такі яскраво виражені почуття, як теплота та ніжність. Ось що найголовніше!
— Чи виявляв композитор інтерес до спорту?
— Він любив теніс — великий та малий. Грав також у шахи. Знав усіх наших гросмейстерів. Ми жили навпроти шахового клубу, куди він часто заходив і спілкувався з ними. Колись, як і всі хлопці, ганяв у футбол... Проте, коли ти серйозно займаєшся музикою, тут уже не до спорту. Розумієте? Ти весь — у творчому процесі. Навіть не зважаєш день чи ніч за вікном.
— Зазвичай він працював уночі?
— В основному, так. Починав після 11-ї години вечора. Хоча це могло бути й удень. Пригадую, Богдан Стельмах приніс якось в обідню пору текст “Перший сніг”. Ігор відкрив кришку фортепіано і відразу почав наспівувати. Тобто час доби не мав значення. Коли було натхнення, тоді й працював. До речі, репетиції “Ватри” починалися наприкінці робочого дня та могли тривати до другої-третьої ночі. Ігор щось там награвав, музиканти підхоплювали, роблячи свій творчий внесок, і так народжувалися шедеври.
— Якби з тієї вервиці “золотих шлягерів” треба було вибрати один, що б це було?
— Важко відповісти. (Після паузи). Назву дві пісні — “Коханий” і “Ніби вчора” на вірші Петра Запотічного. Краще про маму, на мою думку, не написав ніхто... Музика ж Ігора вкорінена в нашу етнічну складову. Тому така близька українській душі. Коли людина слухає його пісні (немає значення, якого віку), одразу виникають асоціації з рідним домом, рідними стежками, рідною землею.
— Ви прожили разом 14 років. Чи були випробування на міцність вашого шлюбу?
— Ну, звичайно, були. (Зітхає). Я страшенно любила Ігоря й для мене відхід від нього був трагічним. Пів року думала: “Боже, хто йому випере сорочку, хто йому зварить їсти? Ніхто ж не знає, що він любить...” Я молилася і просила Господа, щоб у нього з’явилася якась жінка. Бо розуміла, що він не адаптований до самотнього життя, що йому потрібно, аби хтось обов’язково був поруч.
— Оксано Володимирівно, чи пам’ятаєте вашу останню зустріч?
— Ми тоді бачилися дуже рідко. Я жила в Києві, Ігор — у Львові. Проте під час одного з приїздів зайшла в справах у Будинок офіцерів, де “Ватра” мала тоді свій офіс. Дати не пригадаю, але це, власне, була наша остання зустріч. А потім сталася та страшна трагедія (композитора в центрі міста побили двоє зловмисників, внаслідок чого він згодом помер. — Ред.). Йому було лише 45 років.
