Парламент ухвалив законопроєкт про визнання депортованими українців, що були примусово виселені з території Польщі у 1944 — 1951 роках. Документ гарантує право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди українцям етнічного походження, що зазнали переселення, а в разі їхньої смерті — членам їхніх сімей (чоловікам, дружинам, дітям). Компенсацію надаватимуть як одноразову допомогу відповідно до порядку, який має затвердити Кабмін.
Мова йде про близько 750 тисяч українців із Холмщини, Лемківщини, Закерзоння, Надсяння, Підляшшя, котрі втратили рідні домівки. Згадуємо ці трагічні події разом із Ігорем Любчиком, доктором історичних наук, професором кафедри українознавства та філософії Івано-Франківського національного медичного університету.
— То чим була зумовлена депортація українців з території Польщі?
— 9 вересня 1944 року уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) і Польський комітет національного визволення підписали угоду “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР”. В угоді мова йшла про добровільну евакуацію. Натомість вона обернулася насильницькою депортацією. Українців Закерзоння виганяли з автохтонних земель, які вони заселяли з давніх-давен. На мою думку, це була типова змова двох комуністичних режимів, радянського і польського, щодо поділу територій порубіжжя. Депортація українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини стала однією з найбільших катастроф новітньої доби. Вони назавжди втратили не лише свою територію, а й чи не все нажите майно.
Загалом варто виділити декілька етапів депортації. Перший — у 1944 — 1946 роках. Тоді із Закерзоння виселили приблизно 482 тисячі осіб у 17 областей УРСР. Другий етап — операція “Вісла” (квітень-липень 1947-го), яка мала на меті не тільки переселити рештки українських родин, а й затерти сліди їхнього національного образу. Під час цієї операції українців не переселяли в Радянський Союз, оскільки тодішня влада відмовилася їх приймати. Тож 150 тисяч осіб вивезли у північно-західні терени Польщі. Причому в населених пунктах розміщували лише по декілька родин, щоб вони швидше асимілювалися. Третій етап виселення був у 1950 — 1951 роках і стосувався західних теренів колишньої Дрогобицької області, Устрицького повіту (майже 33 тисячі українців із Західної Бойківщини були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. — Авт.).
— Як саме відбувалося переселення?
— Як свідчать архівні документи, депортовані, котрі приїжджали в УРСР, писали скарги Сталіну, Хрущову, в яких описували жахіття переселення. Вони розповідали, що нерідко на збори їм відводили лише декілька годин, тож не встигали нічого забрати із собою. Так, людям видавали евакуаційні листи, де було зазначено, скільки майна вони залишили вдома. Обіцяли відшкодувати втрачене, але це було лише на словах.
Людей перевозили у тісних товарних вагонах, іноді разом із худобою. З жахливими умовами вони стикнулися і після прибуття на територію УРСР. Спочатку українців селили в хатах поляків, німців. А згодом поселення відбувалося “методом уплотнения”, тобто в один будинок розміщували по декілька сімей, деколи й по вісім-десять. Такі випадки були масовими, зокрема на території Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Часто депортованих змушували селитися у хати тих, кого радянська влада заслала на Сибір. Хоч були випадки, якот у Долинському районі Станіславщини, коли переселенці відмовлялися жити в таких будинках.
— Чи намагалися люди якось уникнути переселення?
— Так, у 1944 — 1946 роках українці нерідко змінювали прізвища на польські, ховалися у лісах з надією пересидіти депортацію й повернутися до своїх домівок. Але згодом такі родини потрапили під акцію “Вісла”, тож переселення їх не оминуло.
— А чи реагувала міжнародна спільнота на примусову депортацію?
— У 1945 році в Закерзонні була дієва місцева інтелігенція. Вона розуміла, що виселення українців протиправне, тому написала офіційного листа під назвою “До всього цивілізованого світу”. Ініціатори послання зверталися до представників та урядів США, Великої Британії, Франції, глав християнських церков. Вони наголошували, що в той час, коли створюється ООН — міжнародна організація, яка має на меті запобігати насильству, — у центрі Європи примусово виселяють сотні тисяч українців з рідних земель, сліпо виконуючи інструкції та розпорядження Москви. На жаль, світ проігнорував це свавілля. Такою ж була міжнародна реакція і на операцію “Вісла”.
