Його картини коштують сьогодні десятки мільйонів доларів. І за ними полюють як найвідоміші музеї, так і приватні колекціонери. Знав би художник, якому за життя велося непросто, як високо цінуватимуть його творчість нащадки.
...З Ніцци до рідного міста митця — Екс-ан-Прованс — автобусом їхати майже дві години. Тут функціонує музей Поля Сезанна, облаштований у його ательє, тобто майстерні. Двоповерховий будиночок — типовий для Півдня Франції. З великими віконницями, які рятували від безжального літнього сонця. Довкола багато зелені та дерев, деякі з них “бачили” художника.
Як і численні предмети побуту, якими наповнена оселя, завдяки чому вона видається “живою”. Всілякі горнята, чайнички, кавники, пляшки. Так, ніби господар щойно відкоркував “Бордо” зі своєї пивниці, налив келих та пішов з ним на терасу. Щоб ще раз кинути оком на красу довкола, яку він так часто зображав на своїх полотнах...
Проте в “рідні пенати” Поль Сезанн повернувся вже на схилі літ. А випорхнув звідси, коли йому було двадцять років. Молодий художник, як багато хто з його ровесників, мріяв підкорити Париж. Щоправда, за наполягання батька штудіював юриспруденцію в університеті й мав усі шанси піти його стежкою — стати банкіром. Проте в коледжі потоваришував “не з тими” хлопцями й захопився поезією, музикою, живописом.
Власне, одним із найближчих друзів Поля Сезанна був Еміль Золя. Вони зійшлися підлітками й ця приязнь тривала майже п’ятдесят років. Майбутній письменник першим перебрався до столиці, а згодом його наздогнав і наш герой. Життя у Парижі виявилось справжнім випробуванням для провінціала. Він ледве зводив кінці з кінцями, віддаючи чималу суму за навчання у школі живопису. Зате міг відвідувати музеї та експериментувати з палітрою у руці.
А ще — зустрів однодумців, таких же “божевільних” митців, як сам. Серед них — Каміля Піссарро, який хоч був дещо старшим, але проникся симпатією до Поля Сезанна. І потім познайомив його з іншими художниками — Ренуаром та Моне. Втім, за спогадами сучасників, провансалець мав не найприємніший характер, тому підтримувати з ним контакти було непросто. Кажуть, Поль Сезанн був ще той упертюх і навіть з друзями нерідко поводився різко та некоректно.
Хоча, можливо, це була реакція на їхню критику. Митець дуже близько брав до серця будь-які “зауваження та побажання” щодо своїх робіт. Ображався не тільки на приятелів, а й на професійних мистецтвознавців, котрі любили шпетити Сезанна. Тому не дивно, що на певному етапі Поль, мов мушля, закрився від усіх. Проводячи все більше часу в майстерні, де товариство йому складали картини...
Одного разу туди забрела натурниця на ім’я Ортанс, якій не було й двадцяти. Вона охоче позувала художникові, а оскільки той малював довго і нудно (однією з рис Поля Сезанна був перфекціонізм), то бувала в ательє доволі часто. На якомусь етапі 30-літній митець закохався у жінку, риси якої переносив на полотно. Втім, кликати під вінець не поспішав.
Проте у розвиток подій втрутився батько художника. Коли йому стало відомо про роман сина, він — як правдивий католик — зажадав офіційного оформлення стосунків, погрожуючи викреслити Поля Сезанна зі свого заповіту. Тому нічого не залишалось, як укласти шлюб з мадемуазель Ортанс. У 1872 році вона народила первістка, котрого теж назвали Полем. Татусь був на сьомому небі від щастя і залюбки малював дружину, яка годує грудьми дитину...
Після багатьох років несприйняття до Поля Сезанна приходить певне визнання. Він і раніше брав участь у колективних виставках імпресіоністів, а от персональна відбудеться щойно у 1895 році. Нарешті паризька публіка “роздивиться” картини провансальця — в експозиції було представлено 150 робіт — та оцінить їх. Проте сам художник перебуватиме уже далеко від столичного шарварку. Ніби передчуваючи, що часу залишилось небагато, він інтенсивно працюватиме в майстерні в Екс-ан-Провансі.
...Того дня Поль Сезанн, як це часто бувало, вибрався на пленер. На природі його застав дощ. Не літній, а осінній. Парасолі не мав, тому змок як хлющ. І поки прошкував додому, застудився. Хатня працівниця дала йому на ніч гарячого молока, але цього виявилось замало. 67-літній художник занедужав на пневмонію. Тиждень провів у ліжку й відійшов у засвіти 15 жовтня 1906 року.
Антін БІЛИЙ
