“Настав переломний момент для всього світу — розрив міжнародного порядку, кінець гарної казки та початок жорстокої реальності, де геополітика великих держав не обмежена жодними рамками”, — про це на Давоському форумі заявив прем’єр Канади Марк Карні. Останнім часом, акцентував він, великі держави використовують економічну інтеграцію як зброю, тарифи — як важіль тиску, фінансову інфраструктуру — як засіб примусу. Вони можуть дозволити собі діяти поодинці. Бо мають великі ринки, військовий потенціал, важелі впливу, щоб диктувати умови. А середні країни, як-от Канада, мають об’єднуватися і діяти разом. То чи справді старий міжнародний порядок, базований на правилах, згасає? І до чого готуватися?
— Світовий порядок, який був встановлений у Ялті після Другої світової, зруйновано ще у 2014 році, коли Росія незаконно анексувала Крим, — зауважує виконавчий директор Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Олександр Леонов. — Тоді світ викинув на смітник Гельсінські угоди, в яких зафіксовано принципи суверенності та непорушності кордонів і на яких будували мир у Європі. Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну засвідчило, що структури, створені після Другої світової війни, як-от Рада Безпеки ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ й інші, не працюють.
Були сподівання на те, що колись вдасться змінити керівника в Росії і що ця країна повернеться до цивілізованого життя. Однак тепер ми побачили, що США самі почали руйнувати світовий порядок. Пропозиціями про придбання Гренландії Дональд Трамп повертає світ у XIX століття, коли території купували і продавали. Жодних правил немає. Це, до речі, підтверджує і Китай, де лідер Сі Цзіньпін порушив систему передання влади, пішовши на третій термін генерального секретаря Комуністичної партії (у березні 2023 року. — Авт.).
— Думаю, що ми нині на етапі транзиту, — каже директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик. — Казати, що старий світопорядок остаточно зруйновано, наразі передчасно. Щоправда, червону лінію ми вже перейшли. І очевидно, що важко на щось, крім сили, опиратися на етапі руйнування старої системи та появи нової. Прем’єр Канади має рацію: треба об’єднуватися середнім і малим країнам, щоб протистояти гегемонам. Це відкриває простір для формування нових військово-політичних альянсів та економічних союзів.
— Чи здатні середні й малі країни об’єднатися, щоб не залежати від великих?
● О. Леонов:
— Це цілком реальна перспектива. Нагадаю, коли Фрідріх Мерц вступав на посаду канцлера Німеччини, то відверто говорив про потребу створення нового оборонного союзу на теренах Європи. Нині як прообраз такого оборонного союзу розглядають Коаліцію охочих. Президент Фінляндії Александер Стубб узагалі наголосив, що країни, які в межах Коаліції охочих нададуть Києву гарантії безпеки, мають бути готовими воювати з Росією, якщо та знову нападе на Україну.
Зрештою, ініціатив багато. Наприклад, Франція готова використовувати свої сили ядерного стримування, щоб захистити Європу (Велика Британія нині не є членом ЄС, тому не може претендувати на такий статус). Польща вже заявила про готовність розмістити на своїй території ядерні боєприпаси Франції, а Німеччина розглядає можливість фінансування французьких сил ядерного стримування як європейських. В експертному середовищі обговорюють також створення так званої скандинавської ядерної зброї. Ідеться про те, що свою ядерну програму можуть розробити Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія. Це цілком реально, бо ці країни мають і технології, і гроші. Отже, пошуки нових форматів військових альянсів у Європі тривають.
До речі, коли ЄС створив директорат з питань оборони космосу, то фактично розпочав рух до координації своєї оборонної політики. І рішення про виділення 800 мільярдів євро на розвиток збройних сил та ВПК — сигнал того, що ЄС думає про нарощування силової частини. Зазначу, Євросоюз має у своєму складі майже 450 мільйонів населення. Якщо об’єднати їхні збройні сили, їхні технології, то вони цілком можуть опонувати Росії. Не відкидаю й появи об’єднання так званих середніх країн, до яких, крім більшості європейських держав, належить Канада. Насправді “середні” — трохи заскромна назва, бо значна частина таких країн має дуже серйозний ВВП. Вони радше середні за площею.
● В. Кулик:
— Усі раціональні заклики до об’єднання розбиваються об спроможність європейських еліт протидіяти США. Європейські еліти втратили готовність до жорсткої конкуренції, не можуть діяти спільно, щоб кинути виклик Америці. Крім того, мислять у межах електоральних кампаній і є політично ослабленими. Той-таки Макрон, той-таки Мерц — вони перебувають на розтяжці власних коаліцій у парламенті. Їхня влада ослаблена. До влади в Європі рвуться праві або ліві проросійські популісти. Це руйнує європейську єдність, до якої закликає Карні.
Певен, попереду буде зіткнення нових об’єднань, які формуватимуться, з гегемонами за право на існування. Гегемони не передбачають нових об’єднань. Вони хочуть зруйнувати стару систему, поділити сфери впливу між собою, повернутися до концепту великих імперій і з цілковитим ігноруванням середніх та малих гравців поставити їх у залежність від себе та нав’язувати їм свої правила гри.
— Нині ми бачимо формування об’єднань під конкретні потреби, — певен керівник Аналітичного центру “Об’єднана Україна” Ігор Петренко. — Наприклад, у частині підтримки України є Коаліція рішучих, формат “Рамштайн” і так далі. Середні країни, як-от Канада, виступають не так за створення нових форматів союзів, як за гнучкий підхід. Тобто, умовно кажучи, можна спокійно співпрацювати у сфері економіки з Китаєм, у сфері безпеки — зі США і в разі потреби вступити у певні відносини з Росією. Такі формати можливі. Але основна проблема полягає в тому, що у світі тепер немає загальних правил гри. Сполучені Штати не готові брати на себе роль світового поліцейського. Вони діють у транзакційній логіці: хочеш безпеки — плати. І наразі немає якогось лідера, країни чи групи країн, які могли б запропонувати новий адекватний підхід.
— Чи може Європа в умовах викликів, які лише загострюються, створити власний військово-політичний союз?
● В. Кулик:
— Я песиміст стосовно спроможності європейського проєкту зберегтися і стати альтернативою США, Росії, Китаю чи іншим гегемонам. На жаль, не бачу в європейських суспільствах бажання сприйняти нову реальність і політичної волі до спротиву. Тому їм буде боляче. Вони зіткнуться з новими викликами Сполучених Штатів. Наразі європейці домовилися щодо Гренландії, але попереду ще декілька років правління Трампа, і потім трампізм нікуди не зникне. Є таке самозаспокоєння, що президент буде переобраний, ним стане хтось із демократів, і все у США повернеться на круги своя. Ні, трампізм — а це право сильного, розрив старих альянсів, консолідація Сполучених Штатів — прийшов надовго. Трамп окреслив перспективу, яку підтримує американське суспільство. Тому може бути новий президент-демократ, який робитиме те саме, що Трамп.
І знову буде м’яч на боці європейців. Що вони здатні зробити? Нічого. Європейці можуть лише заспокоювати, задобрювати, замиряти агресора — чи це Росія, чи це США. Попереду велика турбулентність і, можливо, остаточний обвал світового порядку. У мене питання стосовно того, чи переживе Євросоюз цю турбулентність, чи не буде він фрагментований і чи не з’являться нові об’єднання на уламках ЄС. Не кажу вже про НАТО, яке є маложиттєздатним, яке тримається лише на ритуальній фразі і на фетишизації статуту альянсу. Нас чекає дуже непростий період.
— Чи буде місце Україні у військовому союзі європейських держав?
● О. Леонов:
— Так, безперечно. Україна, яка опирається Росії, має боєздатну армію і може стати великим підсиленням безпекової частини Європи. На певному етапі оборона Європи може навіть стати спеціалізацією України. Це дуже важливий напрям, який треба пропонувати. Тепер активізувалися розмови про створення оборонного союзу в межах Європи з участю України. Однак я думаю, що ця ініціатива може набути реальних обрисів лише після припинення вогню. Бо якщо нині говорити про такий оборонний союз, то це означатиме, що європейські країни повинні вступати у війну з Росією. А вони не готові. Якщо Україна ввійде до європейського військового союзу, багато що зміниться. Ми матимемо найнадійніші гарантії безпеки, навіть якщо США їх не надаватимуть.
● В. Кулик:
— Я не є великим оптимістом щодо Коаліції охочих. Бо не розумію військового складника цієї коаліції. Поки що Коаліція охочих — це декларація. Не бачу перспектив досягти тут якихось результатів, окрім створення спільного з Європою ВПК. Скерування військ європейських країн на територію України — це фантастика. А от спільне виробництво нових видів зброї, адаптація її та випробування з участю України, поступова інтеграція українських Збройних сил у загальноєвропейські — це той напрямок, куди варто рухатись. Рано чи пізно ми до цього прийдемо.
● І. Петренко:
— Європейці чудово розуміють, що співпрацювати з Америкою буде дедалі складніше. Понад те, усвідомлюють, що питання не лише у Трампі. Будь-хто після Трампа може гнути таку ж політику. Тому пропозиція України створити тримільйонне європейське військо, яке б могло відповідати загрозі, яку потенційно становить Росія, рано чи пізно знайде відгук. Покладатися на безпекову парасольку США Європа більше не може. Її стратегічна мета — утримати американську присутність максимально довго, щоб встигнути вибудувати власну автономну спроможність у сфері безпеки.
