Минулого тижня у вокальної формації був день народження. Колективу виповнилось (страшно подумати) тридцять чотири роки! І весь цей час його незмінний учасник — Андрій Капраль. “Піккардійці” й нині активно гастролюють. Причому не тільки в Україні, а й за кордоном.
— Наш останній зарубіжний виїзд був до австрійської столиці, — каже співак. — Іван Марчук відзначав у Відні свій ювілей, виступити на якому запросили “Терцію”. Виявилося, що він шанувальник нашого колективу, тому був дуже радий, що ми приїхали його привітати. Це була чудова нагода познайомитися. На пам’ять про ту зустріч з художником, який навіть у 90 років продовжує творити, залишилось спільне фото.
— Нещодавно ви мали концерт в Ужгородському замку. Як часто вам випадає виступати в таких незвичайних локаціях?
— Ой, де ми тільки не співали. В Олеському замку, Підгорецькому, Луцькому, Свірзькому... Багато концертували на таких майданчиках і в сусідній Польщі. У дев’яностих роках нас туди часто запрошували на різні фестивалі, конкурси і навіть корпоративи. (Усміхається). В Ужгородському замку “Терція” була вже вдруге — на початку літа й ось тепер, восени. Там гарне подвір’я, сцена просто неба та чудова атмосфера. Одне слово, було класно.
— Володимир Якимець пише музику для показів моди Оксани Караванської, Славко Нудик експериментує на театральній сцені, у тебе також є сольний проєкт. Чи не бачиш у цьому певну небезпеку для майбутнього вокальної формації?
— Ні, я не бачу небезпеки. Знаєш, ми вже в такому віці, що маємо можливість і право займатися тими речами, які не завжди ототожнюються чи якось випливають із “Терції”. Зрештою, у нас ніколи не було “шлюбного контракту”. (Усміхається). Тобто ми взагалі не мали ніяких зобов’язань один перед одним. Мовляв, якщо хтось там щось зробить, тоді... Ми завжди жили на джентльменській угоді.
І в принципі, коли були молодшими, ще не мали стільки багажу чи якихось знань, аби робити щось окремо. Тому більше вкладали тієї юначої енергії у вокальну формацію. А тут настав такий вік, коли справді є чим поділитися, що розказати й що показати. Тобто “Терція”, скажімо так, вона не перешкода. Ми робимо те, що робимо, і це не заважає нам далі співати.
— Нині ти викладаєш у музичній академії. Як довго довелося звикати до нової ролі — викладача?
— Ой, десь пів року. Хоча до деяких речей я досі не звик. (Усміхається). Насамперед — різних паперових справ чи, умовно кажучи, юридичних. Там, де треба щось заповнювати і т. п. Я ніколи того не робив, тому це для мене складніше, ніж творчі питання. Тут мені допомагає мій сценічний досвід. Тобто я викладаю не просто як теорик, а як практик. Хочу, щоб мої учні були не просто вокалістами (це надто банально), а справжніми музикантами.
— У твоєму сольному репертуарі з’явилась пісня на вірш Iвана Франка. Це була разова акція чи плануєш записати ще щось?
— Тоді готувався концерт, присвячений 170-літтю Франка. Я ознайомився зі збіркою “Із днів журби” і натрапив на вірш “Не можу забути!” Він мені так сподобався, що за пів години написав музику. І потім заспівав у супроводі оркестру INSO-Lviv. Маю ще одну пісню на вірш Івана Яковича, але вона ще не дороблена... Тепер же читаю поезію шістдесятників (так би мовити, промацую грунт), бо теж маю певні задумки.
— Тим часом деякі українські співаки гастролюють у Європі, виконуючи свої старі хіти російською мовою. Тебе це не дивує?
— Мене вже багато чого не дивує у цьому світі. (Зітхає). Я вважаю, що до всіх, хто чкурнув звідси за кордон і там продовжує нести російське слово, мають бути застосовані жорсткі санкції. Їх має це боліти. Не фізично, а, скажімо, матеріально. Наразі ж європейці не можуть зрозуміти: як це — в Україні війна, а українці співають російською мовою?! Погодьтесь, це щонайменше неправильно.
Інший бік цієї медалі — на жаль, на подібну творчість є попит. Люди не тільки приходять на концерти, а й слухають такий контент на YouTube. Схоже, війна їх нічого не вчить. Ну, але нам своє робить: ми маємо нести наші культуру, мову, історію. Причому робити це якісно. Втім, і тут не без проблем: куди не звертаєшся, пропонуючи трошки серйознішу музику, ніж та, що звучить в ефірах, зустрічаєш відмову. Тим паче, що тепер усе заполонив ШІ.
— Андрію, кажуть, ти не так давно відсвяткував новосілля?
— Ну, як відсвяткував... Я просто переселився в інше житло. Не у великому будинку, а в котеджі. Маю тепер сусідів тільки з двох боків, а не зверху й знизу. (Сміється). Звісно, так комфортніше та спокійніше. Наразі ні саду, ні городу немає, але ростуть маленькі деревця і є трошки зеленої травички. Тож можна буде робити барбекю. Ще один великий плюс — паркування машини. Її можна ставити хоч перед будинком, хоч у гаражі. І це не може не тішити.
