Вона не з тих співачок, які підживлюють інтерес до себе фейковими романами, зірковими вибриками та всілякими скандалами. Проте Тетяна Піскарьова збирає аншлаги — що у регіонах, що в столиці. І може похвалитися переглядами на YouTube: наприклад, “Обручка на двох золота” — понад 1,390 мільйона, а “Сестра” — взагалі 1,9 млн. Набирає обертів і нова пісня — “Айстри”, записана не так давно в дуеті з Павлом Зібровим.
— Це була моя давня мрія, що нарешті здійснилася, — розповідає заслужена артистка України Тетяна Піскарьова. — Ми знайомі майже тридцять років: не раз перетиналися на концертних майданчиках, віталися та спілкувалися одне з одним. Проте до співпраці дійшло тільки тепер. Тут вирішальну роль зіграли навіть не приязні стосунки, а сама пісня. Спочатку знайшли один варіант, але, коли з’явились “Айстри”, рівно за п’ять хвилин склався цей дует. Павло Миколайович одразу ж погодився, сказавши: “Пісня — класна, треба робити!”
— Багато хто пам’ятає вас як наставницю “Фабрики зірок — 2”. З того гнізда випорхнуло чимало нинішніх зірок: Макс Барських, Світлана Тарабарова, Володимир Дантес... Хто з них був найвдячнішим учнем?
— Я ні від кого зі своїх учнів не очікувала й не очікую вдячності. Для вчителя головне інше — передати вогонь своєї душі. Кажу це без жодного пафосу. Тішуся, що всі, кого ви перерахували, займають нині своє місце. Вони — справді молодці. Натомість прикро, що залишились у тіні Вадим Олійник і брати Борисенки. Була серед “фабрикантів” ще одна талановита виконавиця — Регіна Тодоренко, але... Не знаю, що в неї тепер з головою. Вона ж українка, а поводиться, як зрадниця. Мені здається, ця персона — сама не своя.
— Ви давно товаришуєте з Оксаною Пекун. Тобто дружба в шоу-бізнесі можлива?
— Вона мені вже, як сестра. (Усміхається). Причому старша й мудріша. Я можу звернутися до Оксани будь-коли та з будь-якого питання. Абсолютно. Завжди вислухає та дасть корисну пораду. Між нами давно не дружні, а, можна сказати, родинні стосунки. Тільки не по крові, а за спорідненістю душ. Іноді, ніби щось відчуваючи, набираю номер Пекун і виявляється, що вона якраз хотіла телефонувати мені. Що ви — ми можемо і посміятися, і поплакати.
— До речі, сльози сьогодні часто з’являються на ваших очах чи за останні 4,5 року ви стали більш твердошкірою?
— Ні, не стала. Майже кожного дня плачу, коли довідуюсь, скільки невинних людей загинуло після чергових ворожих атак на Україну. Особливо, якщо серед жертв — діти. (Зітхає). Сьогодні ми всі живемо в тому страху й жаху. Тільки одна шалена ніч минула, дякуєш Богу, що жива та здорова, а вже попереджають про наступну загрозу. І знову балістика й “циркони”...
Знаєте, в якийсь момент у мене з’явилось тремтіння, яке ніяк не вдавалося приборкати. Тоді я сіла за рояль та заграла пісню Ігоря Поклада на вірші Дмитра Луценка “Як я люблю тебе”. Вона перенесла мене у той час, коли ми не знали цього горя під назвою війна. Мені здалося, що я полетіла, мов птаха. І на ті три хвилини, поки співала, стало набагато легше й мене відпустила оця безконечна тривога та очікування поганих новин.
— А малювання, яким ви колись захоплювалися, уже в минулому?
— Так. Це було хобі мирного часу. Та й малювала я не професійно, а суто для себе. Коли ж розпочалась повномасштабна війна, це захоплення відійшло не те, що на другий план, а зовсім. Зрештою, сьогодні немає ні бажання, ні часу. Крім написання нових пісень, я дуже активна у соціальних мережах (від фейсбуку й інстаграму до тіктоку), а ще ж займаюсь сім’єю (маю двох доньок і найкращого чоловіка). Ну й донедавна вчилась на магістратурі в Київській академії музики імені Глієра. Це, до слова, вже третій мій диплом.
— Тетяно Анатоліївно, кажуть, ви півтора року мешкали в Чорногорії. А коли ухвалили рішення, що, попри все, треба повертатися?
— Я почувалася там, немов квітка, яку вирвали з корінням із землі й поставили в банку з водою. Так, я відкрила свою музичну школу, давала благодійні концерти, брала участь у соціальних ярмарках... Але в якийсь момент відчула неймовірну тугу за Україною. З’явилося відчуття: якщо не поїду додому, то просто помру. Власне на тому психоемоційному грунті почала хворіти. (Зітхає).
Далі так жити я не могла, тому спакувала валізи та повернулась до Києва. І дуже щаслива, що перебуваю вдома! Якою б важкою не була ніч, одягаю потім найкращу сукню та вирушаю до військових. Або виступаю на доброчинних акціях, де збираємо гроші для ЗСУ. Або маю сольний концерт, на який приходять мої шанувальники. Тішуся, що завдяки пісні можу бодай на дві години відволікти їх від щоденного смутку й тривог.
