Бабуся мешкає в селі Грушвиця, що на Рівненщині. Нещодавно їй сповнилося 102 роки. Жінка пережила кілька серйозних операцій, але завдяки силі духу та волі не зосталася прикутою до ліжка чи колісного крісла. Одужала і нині, як на свої літа, почувається добре. Сама себе обслуговує, вишиває рушники і часом навіть порається у господарстві.
“Її мати, моя бабця, з перших років життя зазнала лиха. Рано лишилася напівсиротою, без неньки. Батько одружився вдруге, а донька змушена була жебракувати. Прийняли її за свою чужі люди. Бабця красунею була, її зустрів мій майбутній дід, який служив у війську, — розповідає донька довгожительки Людмила Приходько. — У діда з бабцею четверо дітей було: дві дівчини і двоє хлопців. Моя мати — друга”.
Надійка росла розумною і красивою, у школі добре вчилася, проте недовго. Закінчила лише п’ять класів польської школи. Її батько важко працював у млині. Був суворий, з непростим характером. Тому вирішив, що далі дочка вчитися не буде, бо треба допомагати родині. Тож дівчинка з десятирічного віку була за няньку в сім’ї місцевого вчителя. Служила там і кухарка. Її згодом звільнили, і не було кому їсти варити. Маленька Надія, яка за всім пильно стежила на кухні та все запам’ятовувала, сказала, що вона може виконувати цю роботу. І дівчинці все вдалося. Як доросла, вона насмажила биточків, зварила борщ, кашу й узвар. Усі були здивовані. “Та матері не хотіли доплатити за те, що куховарила, — мовить далі Людмила Приходько. — Вона від них і пішла. Згодом ще худобу в одних господарів гляділа. І там довго не прослужила, бо змушували її спати у хліві. Ненька такого ставлення до себе не стерпіла. Але не зневірилася, вивчилася на трактористку і навіть встигла попрацювати за спеціальністю. Ну а потім вийшла заміж”.
Чоловік пані Надії, Іван Ільницький, приїхав до села працювати дорожнім робітником. Побачив юну красуню — і відразу закохався. “Мама з татом разом трудилися. То була неймовірно важка робота, нежіноча, — зауважує дочка довгожительки. — Але такі часи були. Мама ще й вдома працювала і про нас, трьох діток, дбала”.
Зі слів пані Людмили, у батьків було чимале господарство: корова, свині, город. Мати скрізь встигала. А на свята тішила рідних домашніми шинками і ковбасами. Дітям старалася купувати новий одяг і взуття. Та й сама, дарма що часи були нелегкі, любила гарно одягнутися. Мала вдома швейну машинку, яку самотужки опанувала, і завжди щось шила й перешивала.
Замолоду пані Надія любила вишивати картини на канві, а згодом взялася вишивати гладдю подушки та рушники. А як вийшла на пенсію, то допомагала онуків бавити. Їх, до речі, в бабці семеро. А ще — шість правнуків і п’ять праправнуків. Старшу дитину дочки Людмили часто до школи водила. То учителі жартома “змінили” прізвище дівчинки з Приходько на “Приводько”.
У 1976 році помер її Іван. До вдовиці згодом декілька разів сваталися інші чоловіки, та вона не стала ні з ким жити, а дбала й дбає про свою велику родину. Коли жінці було за 90, вона перенесла дві серйозні операції із заміни суглобів на ногах. А в 101 рік їй знову зробили операцію, на кишківнику. Це було ризиковано через поважний вік, але бабуся Надія витримала всі випробування.
Довгожителька встає щодня разом із сонцем, десь о 05.00 — 06.00, не вживає м’яса, але любить картоплю із цибулевою засмажкою. Удень зазвичай багато вишиває, бо має добрий зір. Раніше щонеділі й на свята ходила до храму. Тепер, каже, що Службу Божу вистояти їй важко. Це й не дивно, зважаючи на літа. Тому слухає Літургії по телевізору. “Мама завжди нам говорить, що прожила хоч і важке, але гарне життя. І ні про що не шкодує. А нині дуже переживає за війну й мріє дожити до нашої перемоги. Віримо, що так і буде”, — підсумовує донька.
