67-річна Валентина Олеш із села Нові Підцаревичі, що на Волині, жодної секунди не вагалася — залишити дітей біля себе чи віддати до інтернату. Каже: “Онуки — моя найбільша любов та втіха”.
“Свого часу я працювала на автозаводі в Луцьку, тоді секретарем у сільській раді, у лікарняній їдальні. Після декрету трудилася на фермі. З чоловіком жили в злагоді, любові й повазі. Та в 49 років овдовіла, — розповідає Валентина Олеш. — Так сталось, що моя дочка обрала хибний шлях у житті. Про діток завжди піклувався зять Олександр. Він мені був за сина. І по господарству допоможе, і слово добре скаже, і забезпечував дітей фінансово. Після повномасштабного вторгнення пішов на війну добровольцем. Мав тоді 48 років. Був патріотом, по-іншому не міг. У ТЦК зять не зізнався, що має дев’ятьох дітей, шестеро з яких — неповнолітні”.
Олександр служив стрільцем-зенітником ракетного взводу 115-ї окремої механізованої бригади. Із 28 грудня 2023 року зв’язок з чоловіком обірвався... “В останній розмові, — згадує жінка, — він запитав, як там діти, просив не переживати й сказав, що йде на завдання. Зник безвісти у районі Синьківки Харківської області. А невдовзі після цього я дізналася від працівників соцслужб, що мою доньку, котра зловживала спиртним, збираються позбавити материнських прав. Натомість дітей переведуть в інтернат. Звісно, я не могла цього допустити. Тому звернулась до суду й офіційно стала опікункою шести онуків. У мене навіть сумнівів не було, робити це чи ні, вони ж мої кровинки, мої рідненькі”.
З бабусею нині проживають 16-річна Юлія, 15-річна Анна, 13-річний Роман, 12-річний Артем і 8-річна Олена. З рідною матір’ю вони не спілкуються. “Ще одній внучці Вікторії уже 18 років, то вона ось із Чехії повернулась, була там на роботі, — каже бабуся. — 24-річний Сергій мешкає на Тернопільщині, одружився, донечку має. Дуже пощастило йому з дружиною, гарно живуть. 23-річна Марія оселилася у Дніпропетровській області, її чоловік нині боронить Україну. Інні 20 років, вона живе на Рівненщині, вийшла заміж нещодавно. Старші онуки увесь час приїжджали в гості на свята й завжди збиралися у вересні на день народження свого батька Олександра”.
За словами співрозмовниці, діти дуже сумують за татом. “Відразу після того, як із зятем обірвався зв’язок, старшому сину вдалось поспілкуватись з його побратимом. Він повідомив, що, скоріш за все, Олександр загинув. Бойовий товариш додав, що сам отримав поранення, але, як тільки матиме змогу, дасть командуванню координати, де шукати тіло зятя. Але більше звісток з фронту не було. Онук намагався сконтактувати знову з тим бійцем, та ніхто вже не відповідав, — каже пані Валентина. — Внучка Марія багато разів просила допомоги у соцмережах. Декілька разів їй писали російською мовою, що Олександр у полоні. Спершу повідомляли, що він начебто у Свердловській області, поранений у ліве плече. Далі заявили, що у Кіровській області та його мають судити... Невістці моїй снився Олександр, начебто він живий. Серце мені підказує, що так і є. Молюсь, щоб Господь уберіг його. Не було й дня, коли б діти за тата не питали. Особливо найменша Оленка сумує. Тільки піде мова за батька, відразу сльози на очах”.
Цікавлюсь у співрозмовниці, де бере сили, щоби і стількох дітей виховувати, і дбати про господарство.
● Валентина Олеш жодної секунди не вагалася — залишити дітей біля себе чи віддати до інтернату.
“Ви знаєте, онуки в мене золоті! І дрова поносять, і сіно скинуть, Роман та дівчатка навчились корову доїти. Старшого Сергійка я з п’яти років виховувала, він тут у школу ходив. То він часто мені тепер каже: “Добре, бабусю, що тримали мене в руках, давали мудрі настанови”, — продовжує пані Валентина. — Менші в усьому мені теж допомагають. Маю корівку, свині були, то зарізала, влітку курей тримала, тому м’ясо є. Діти в мене голодними не бувають, я на харчування грошей не жалію”.
Наймолодша Оленка — третьокласниця, зауважує бабуся, дуже шустра. “Читати не хоче, просить мене. Тоді перекаже слово в слово. Якщо змагання у школі, онуки беруть у них участь. І у футбол грають, і канат тягнуть. Мають грамоти за успіхи у спорті. Навчаються посередньо. Але люблять малювати, співати, — каже пані Валентина. — Як увімкнуть той TikTok, то так танцюють, що не можу стримати усмішку. Нещодавно із соціальної служби нам дали виплати на діток до Миколая. То всі дівчата захотіли собі мобільні телефони, лише Оленка — стіл і крісло таке, що крутиться, а Артем — велосипед. Онуки — моя радість і втіха. Мені неважко з ними. З Божою допомогою пройду все. Господь не залишає мене в біді. Телефонують з-за кордону віряни, пропонують допомогу. Це дуже щемливо. Найбільша мрія онуків і моя — щоб Сашко повернувся додому живим і здоровим! Дай Боже, щоб так і було”.
