Анатолій Марюхніч боронив країну з 2015 року, пройшов АТО, а після повномасштабного вторгнення знову приєднався до війська. Свій останній бій солдат з позивним “Мара” прийняв улітку цього року на Донеччині. У нього залишилися дві доньки, дружина, мати та брат.
“Тато виріс у місті Карлівка (Полтавщина). У школі був активний, завжди захищав слабших. Закінчив місцеве професійно-технічне училище за спеціальністю “тракторист-машиніст широкого профілю і водій автомобіля”, — розповідає дочка бійця Анастасія Марюхніч. — Далі була строкова служба, робота охоронцем та слюсарем. У вільний час батько ремонтував автомобілі. Потім зустрів маму, вони побралися. Для мене та сестри Ольги кожна вільна хвилина, проведена з татом, була неоціненною. Ми їздили за місто на природу, смажили шашлики, спілкувалися. Батько дуже вболівав за долю України, був щирий патріот, а не показний. Саме тому пішов в АТО, де отримав почесну відзнаку “За мужність та відвагу”. Після повернення з фронту знову трудився слюсарем”.
У 2023 році Анатолій Марюхніч отримав повістку. Не втікав, не ховався, а без вагань вирушив на передову у складі військової частини 3052 Нацгвардії. Служив на посаді помічника гранатометника.
“Тата ще з дитячих років називали Мара, це похідне від нашого прізвища. Тому й у війську взяв собі такий позивний, — зазначає співрозмовниця. — Батько був на найважчих позиціях на Донеччині. Побратими цінували його за надійність, працелюбність. Із фронту він завжди дзвонив додому, писав, цікавився нашим життям. Нерідко казав, що понад усе мріє знову поїхати на риболовлю, відпочити на природі. Але не судилося...”
8 липня цього року Анатолій Марюхніч потрапив під російський обстріл. Сталося це в районі села Вільне Поле на Донеччині під час виконання бойового завдання.
“Коли нам принесли сповіщення, що тато зник безвісти, з’явилося погане передчуття. А вже на другий день побратими написали, що його не стало. Хоч офіційно трагічну звістку ми отримали лише за десять днів. Щодо обставин загибелі достеменно нічого не відомо, — каже Анастасія. — Лише знаємо, що тато дістав уламкові поранення голови, що й призвело до смерті”.
В останню путь воїна провели у рідній Карлівці. “Тато віддав за Україну найдорожче — своє життя, — зауважує Анастасія. — Тому ми створили петицію з проханням удостоїти його звання Героя України. Для мене це не просто слова чи статус — це справедливість, це вдячність, на яку він заслуговує”.