Володимир Губський родом із міста Кам’янського. Хоч перший шлюб не склався, завше підтримував теплі стосунки з двома синами. Згодом познайомився з майбутньою дружиною Тетяною, військовослужбовицею ЗСУ, і прийняв двійко її дітей як рідних.
25 лютого 2022-го Володимир разом зі старшим братом пішов до військкомату, потрапили у зенітно-ракетний полк. А наступного дня його 21-річний син Максим приєднався до лав 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, брав участь у боях на Харківщині. “Чекати по кілька днів звісток від сина було важко, от і попросив, аби мене перевели у “25-ку”, — розповідає воїн, який взяв собі позивний “Камінь”. — У реактивно-артилерійському дивізіоні став командиром взводу забезпечення — разом із побратимом доставляли на позиції паливо для “градів”.

Із синами. На даний час Максим та Андрій здобувають військову освіту.
У липні Володимир поїхав у відпустку до Львова, тоді й побрався з коханою Тетяною, яка там служила у ППО і служить досі. “Опісля наш підрозділ перекинули на Харківщину, потім — на Донеччину, часто на завдання проїжджали через Білецьке — рідне місто дружини. Боляче було дивитись — вороги його майже знищили, — провадить далі молодший сержант Губський. — Згодом став розвідником БпЛА. Коли ж потрапили на Авдіївський напрямок, мене призначили командиром екіпажу дронарів. Згодом працював із приладом нічного бачення “Сова”, за допомогою якого виявляв позиції ворожої артилерії, а відтак наші накривали їх вогнем. Надалі служив у самохідно-артилерійському дивізіоні.

Ввечері 3 квітня цього року, коли разом із двома побратимами поблизу Мирнограда віз на нову позицію деревину для облаштування бліндажів, пролунав вибух. Нас підбили. Вийшов з машини і зрозумів, що нічого не бачу. Коли мене доставили у стабпункт у Добропіллі, навіть не питав медиків, що з моїми очима. Був певен, що зір врятують. Там мені позшивали посічене осколками обличчя і зранку повезли до Дніпра”. Дорогою боєць попросив у медички телефон, задзвонив дружині і сказав, що “трьохсотий”.
У Дніпрі воїну видалили ліве око. "Дуже вдячний лікарці-офтальмологині Анні Забігайло, що врятувала мені праве око", — каже воїн. Поряд із пораненим увесь час були рідні, які одразу ж примчали з Кам’янського. Невдовзі приїхала й дружина. “Ми обійнялися і розплакалися, адже перед тим за рік бачились не більше десяти днів, — згадує Тетяна Кушнір. — Чоловік не зневірювався, не здавався і більше хвилювався за мене, ніж за себе. Відтоді я стала його очима”.

Перша зустріч із внучкою.
Згодом бійця доправили до Одеси. Там йому встановили тимчасовий протез лівого ока, з правого видалили ще один осколок, вирівняли сітківку (вона виявилась живою) і пересадили донорську рогівку. “Через кілька тижнів лікарка порадила в сонячні дні сідати навпроти вікна. Якось я побачив тінь, що рухається. То була Тетянина рука, — радо ділиться воїн. — Потроху став розрізняти силуети на відстані до 20 сантиметрів. І хоч поки що живу в темряві, життя триває”.

Поряд і собака Яра. У 2022-му вона стала улюбленицею взводу, а згодом під час відпустки Володимир відвіз її до дружини.
На реабілітацію “Камінь” потрапив до НРЦ “Незламні”, де з допомогою ерготерапевта вчився орієнтуватись у просторі з тростиною, користуватись мобільним телефоном із голосовим супроводом, куховарити. “Лікарі сподіваються, що на правому оці вдасться відновити певний відсоток зору, — каже 48-річний боєць.

Хоч і попереджають, що реабілітація може забрати до двох років. Тож не втрачаю надії. Мрію знову побачити кохану, наших чотирьох дітей і восьмимісячну внучку Варвару”.