У його саду завжди родили найкращі персики, яблука, груші, бо вкладав у роботу серце і душу. А ще Олександр Пугач був чудовий будівельник, якого цінували за золоті руки. Вдома на нього чекали найрідніші — кохана Ірина та двійко синів — Богдан і Тарас. Він так мріяв повести меншого сина до школи. Але не судилось.
“Сашко виріс у селі Соснівка, що на Волині, у звичайній родині. Мама торгувала в магазині, тато працював у колгоспі. Коли хлопчині було 11 років, батька не стало. Щоб допомогти неньці, син узяв на себе господарювання — і дрова рубав, і про худобу дбав, піклувався про двох менших сестер. Дитинство у нього було нелегке, — розповідає дружина бійця Ірина Пугач. — Після закінчення школи Сашко вступив до Луцького технічного університету на машинобудівний факультет. Під час навчання трудився на будівництві, їздив на сезонні роботи — і в Україні, і за кордон. Коли у 2014 році народився Богдан, ми придбали ділянку в селі Пнівне і почали зводити будинок. Самі розумієте, яких коштів та сил це потребує. Кожна цеглина була закладена його дбайливими та вмілими руками, кожен гвіздок він забив самотужки. Викопав коло хати ставочок, поряд посадив багато плодових дерев — яблук, груш, слив, персиків. Сашко поспішав жити, наче щось відчував”.
У перші дні повномасштабної війни волинянин пішов до військкомату. Але там сказали чекати, мовляв, беруть наразі досвідчених, а Олександр строкової служби свого часу не проходив.
“Зрештою в жовтні 2022 року його таки взяли до війська. Чоловік пройшов відбір і потрапив до аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Я саме була на дев’ятому місяці вагітності, тож дуже переживала. Коли народила Тарасика, комадир відпустив коханого на десять днів, і тоді ми сина похрестили, — зауважує Ірина Пугач. — Він знову пішов на фронт. Воював у гарячих точках на Донеччині (Мар’їнка, Торецьк, Терни), Сумщині, Курщині. Чоловік спершу був навідником, потім — командиром обслуги, а згодом — молодшим сержантом мінометного взводу, батареї. Якось з хлопцями вони потрапили в оточення, де пробули вісім днів. На щастя, вийшли, хоч і з боями. Знаю, чоловік був поранений, на голові залишилися шрами, але приховував це від мене. Ще за життя він отримав чимало нагород — орден “За мужність” III ступеня, почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, “Хрест хоробрих”, відзнаку “За оборону України” та інші”.
Восени 2025 року підрозділ Олександра Пугача перекинули у місто Лиман. “7 жовтня він подзвонив мені, але не зізнався, що знову на Донеччині. Наголосив лише, що якийсь час з ним не буде зв’язку, але щоб я йому писала, — згадує дружина. — Я писала, та відповідей вже не було. 8 жовтня чоловік загинув у стрілецькому бою. Уламок снаряда потрапив йому в сонну артерію, смерть була миттєва”.
Поховали 37-річного воїна у селі Пнівне. Родина зареєструвала петицію з проханням удостоїти його звання “Герой України”. Ірина Пугач признається: хоча бачила коханого в домовині, цілувала холодні вуста та руки, все одно чекає на нього. “Здається, що Сашко вкотре поїхав у якесь відрядження і ось-ось повернеться... — плаче дружина. — Старший син важко переживає втрату, бо був дуже прив’язаний до батька. Болить, що меншого Тарасика чоловік тримав на руках лиш кілька разів”.
