Аркадій Лесик родом зі Старого Почаєва, що на Тернопільщині. Після школи вивчився на каменяра й монтажника залізобетонних конструкцій, пройшов строкову службу, а тоді одружився. І хоч сімейне життя у першому шлюбі не склалось, він завжди підтримував міцні стосунки із сином. Свого часу переїхав до Павлограда, працював на вугільній шахті, у будівельній сфері. І був щасливим у другому шлюбі з Наталією, прийнявши її доньку Анну за рідну.
“Невдовзі після повномасштабного вторгнення мій син Микола став на захист України. А я долучився до лав ЗСУ на початку минулого літа, — розповідає Аркадій Лесик. — Потрапив до 41-ї окремої механізованої бригади, взяв собі позивний “Борода”.
Вночі 30 серпня ми вирушили на Курщину, наступного ранку були на місці. Мали підсилити підрозділи, які там стояли, але натомість потрапили в оточення”. За словами співрозмовника, через постійні обстріли підмога не могла до них дістатись. Коли закінчилась вода, воїни набирали її з калюж, а банку каші змушені були ділити на чотирьох.
Протримавшись два з половиною тижні у ворожому оточенні, бійці отримали наказ відходити групами. “Довкола постійно прилітали міни, кружляли дрони, нас ставало все менше, — ділиться “Борода”. — 17 вересня ми пересувались по кукурудзяному полю і раптом вийшли неподалік спостережного пункту окупантів. Пролунала кулеметна черга, мене підкосило. Хлопці перев’язали, дали знеболювальне. Я тоді попросив, щоб залишили мене. Розумів, що з важкопораненим шансів вийти з оточення у них нема. Так і залишився сам у тому полі. Біль був нестерпний. Від спраги рятувався кукурудзою й чорними ягодами, навіть жував траву”.
Вранці 19 вересня Аркадія виявили російські військові, сказали, мовляв, якщо виживе, то піде на обмін. “Затягнули в лісосмугу, і я відключився, — згадує боєць. — Потім допитували, але через поранення мені й дихати було важко, не те, що розмовляти, міг лише хрипіти”. Полоненого перевезли до курського госпіталю, прооперували й поклали в палату з іншими пораненими українськими воїнами.
Тим часом рідні шукали бодай якусь інформацію про нього. “З частини прислали документ про те, що він вважається безвісти зниклим, — каже дружина Наталія. — Ми звертались усюди, зрештою, один з побратимів запевнив, що Аркадій не загинув і не потрапив у полон. Але що з ним сталось після поранення, він не знав”.
“Я не міг рухатись, тож щодня наші хлопці перекладали мене з боку на бік, аби не було пролежнів, — провадить далі воїн. — Піднімали, аби міг поїсти. Через силу щось сьорбав. Тоді як їхні медики ставили якісь крапельниці, я так розумію, аби підтримувати життєдіяльність організму. Не раз повторювали: тебе ж недаремно оперували, маєш дожити до обміну. А я знав, що доживу, мене тримала віра в те, що рідні чекають”.
Бійця готували до обміну двічі, але щоразу скасовували. 19 жовтня російські військові зайшли до палати, наказали іншим полоненим, аби перевдягнули Аркадія, бо його переводять. “Ми припустили, що в тюрму, — каже “Борода”. — Та коли мене разом із ще двома важкопораненими повантажили в машину, то вже сказали, що везуть на обмін. Після тривалої дороги нарешті ми почули: “Хлопці, ви вдома”.
Протягом наступних двох з половиною місяців лікарі чернігівського військового госпіталю докладали зусиль, аби вивести організм Аркадія з важкого стану. У нього було критичне зневоднення, важкі пролежні вздовж хребта й тазостегнових суглобів. Та найгірше, за висновками обстежень, що внаслідок поранення він зазнав ушкодження хребта й спинного мозку.
На початку січня воїна транспортували до столичного госпіталю, туди приїхала дружина з внучками. “Рідні дуже підтримують мене, — зауважує. — Син, який досі боронить рідну землю, при кожній можливості телефонує”. У лютому солдату Лесику призначили першу групу інвалідності. Згодом він проходив лікування у Львові й Ужгороді, на цей час перебуває в Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни.
“Вже пересуваюсь у кріслі колісному. І хоч недавно лікар сказав, що операція на хребті не допоможе, не втрачаю надії, що таки стану на ноги”, — зазначає 53-річний Аркадій Лесик.
