Він змалку хотів стати військовим і все робив для того, щоб втілити цю мрію в життя. А рідні і друзі згадують: Дмитро був щирий, відкритий, завжди приходив на допомогу тим, хто її потребував.
“З дитинства син хотів стати військовим. Поки його однолітки грались машинами, Дмитро вже мав колекцію пістолетів, годинами міг розповідати про кожен, його історію та застосування. А підрісши, збирав шаблі, ножі, — розповідає мати бійця Світлана Цисарук. — Після дев’ятого класу Артем вступив в один із херсонських коледжів. Але за кілька днів до старту навчання попросив забрати документи. Мовляв, повернеться до школи, а потім піде у військову академію. Наполіг перевести його ще й у клас із математичним ухилом, щоб краще підготуватися до вступу. Але, на жаль, недобрав на ЗНО кількох балів з української мови і не вступив до військового вишу. У лютому 2015 року Дмитру виповнилось 18 років, а у квітні він потай від нас підписав контракт із ЗСУ”.
У червні того ж року Дмитро Цисарук вирушив у зону АТО. Спочатку служив у роті охорони, тоді у піхотному батальйоні, згодом перевівся у розвідку. Брав участь у бойових діях на Донецькому та Луганському напрямках.
“Син казав мені, що на полігоні під Києвом, а сам був на Сході. Про це я вже згодом довідалася з його військового квитка. Попри юний вік, побратими Дмитра шанували, бо справді був сміливий і надійний, — додає співрозмовниця. — У серпні 2016-го, маючи звання старшого солдата, син на пораду командира вступив до Одеської військової академії. Через чотири роки отримав диплом бакалавра та звання молодшого лейтенанта. Опісля, згідно з розподілом, його направили у 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка. Дмитро став командиром розвідувального взводу”.
Велика війна застала офіцера на Донеччині. Та влітку 2022-го бригада Дмитра Цисарука вирушила на Південь України.
“Я чомусь була певна, що лихо омине сина, він же так багато пройшов, своїм досвідом ділився з іншими бійцями. А ще дбав про кожного підлеглого і мріяв якнайшвидше звільнити рідну Херсонщину від ворогів. За мужність та професіоналізм син був нагороджений численними медалями, грамотами та подяками. Остання нагорода, яку отримав, — “За досягнення у військовій службі” I ступеня, — каже мати. — 14 вересня, виконуючи бойове завдання на Миколаївщині, Дмитро зазнав важкого кульового поранення голови. Майже півтора місяця він перебував у комі. Лікарі давали мало шансів, але ми молилися і вірили у диво. Та 26 жовтня 2022 року серце сина зупинилося. В останню путь Дмитра провели у рідній Чорнобаївці. Боляче, що його життя було таке коротке, що він не створив родину, не встиг стати батьком”.
