Найбільшим його скарбом була прекрасна родина — дружина, син, дочка та четверо онуків. Заради них він і взяв до рук зброю ще у 2014 році.
“Петро родом із села Іванківці, що на Житомирщині. Після школи вивчився на водія. Спершу працював на залізниці, тоді в колгоспі — на автомобілі ЗІЛ-130 возив зерно, буряки, жом, їздив і на тракторі. Чоловік мав золоті руки, добре розумівся на техніці. Здавалося часом, що міг полагодити машину із заплющеними очима, — розповідає дружина воїна Тетяна Сніжко. — Познайомились ми ще юними, мені було 15 років, коханому — 17. Коли Петро повернувся з армії, одружились. Прожили душа в душу 35 років, виховали сина, доньку, дочекались четверо онуків. Петро все життя важко працював, мріяв, як піде на пенсію, то врешті відпочине. Але правду кажуть, що людина мислить, а Бог креслить...”
У 2014 році Петро Сніжко вперше став на захист України. “Чоловік пройшов навчання у Чернігові, а потім до 2016-го воював на сході (Ізюм, Слов’янськ, Дружківка, Веселе). Був водієм танка, за відмінну службу отримав чимало медалей і грамот, — зауважує дружина. — Після демобілізації повернувся додому. Роботи в селі не було, тож поїхав у Польщу, де трудився токарем на заводі”.
Вдруге боронити рідну країну захисник пішов наприкінці лютого 2022-го. Виконував бойові завдання на Донеччині. “Тато мало розповідав про службу, аби ми не хвилювалися, — додає дочка воїна Олена Петрук. — Влітку 2024 року востаннє був удома, у відпустці. Лікарі радили батькові підлікувати хворі ноги, але він відмовився, не хотів покидати хлопців. Коли повернувся на передову, його перевели гранатометником до стрілецького батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Із березня 2025 року їхній підрозділ відправили на Бахмутський напрямок, де батько з побратимами мужньо тримали оборону впродовж ста діб! Під постійними обстрілами, часто без води та їжі. Їх вже мали замінити. Але... 14 червня тато востаннє вийшов на зв’язок. Було видно, що він дуже втомлений”.
Наприкінці червня родина отримала сповіщення, що 55-річний воїн зник безвісти поблизу села Залізнянське на Донеччині. “Ми самостійно розпочали пошуки. Якось нам навіть написали росіяни, що начебто тато в полоні, просили гроші за додаткову інформацію, — зауважує дочка. — Але невдовзі зателефонували з бригади і повідомили, що вдалось дістати з поля бою три тіла, запросили на упізнання. Разом із мамою ми вирушили у морг Дніпра. Нам показали фото воїна, на тілі якого було таке ж татуювання, як і в батька. Але саме тіло було сильно понівечене, тому ми сумнівалися, чи це він. Та ДНК-експертиза підтвердила збіг. В офіційних документах йдеться, що батько загинув 29 червня внаслідок артилерійського обстрілу... Тепер щотижня їдемо на татову могилу й веземо його улюблену міцну каву”.
