Він родом із Кривого Рогу. Після школи вивчився на тракториста, потім працював на заводі. А в 19 років підписав контракт із ЗСУ й чотири роки служив на Яворівському полігоні в батальйоні OPFOR. Тоді й познайомився з майбутньою дружиною. Киянка Олександра була курсанткою Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
31 січня 2022 року В’ячеслав звільнився зі служби. А вже зранку 24 лютого приєднався до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади й став стрільцем.
“Ми потрапили на Ізюмський напрямок — займались розвідкою, обороняли позиції, по яких росіяни масивно гатили чи не зі всієї зброї, — розповідає воїн із позивним “Каспер”. — Після Великодня виїхали ворожі танки й почали розносити нашу позицію, тоді зазнав осколкового поранення лівої руки. Далі були бої на Авдіївському напрямку, в районі Лисичанська (там тримали лінію розмежування, аби наших воїнів не взяли в оточення й вони змогли вийти з "промки"), оборона Бахмута (ворог застосовував ствольну артилерію, намагався штурмувати), наступ на Ізюм і Лиман. Зрештою наш підрозділ перекинули в село Червонопопівка, що на Луганщині, ми відбивали позиції, штурмували, закріплялись ”.
30 січня 2022 року під час мінометного обстрілу В’ячеславу вдруге поранило ліву руку. А 20 лютого 2023-го БМП, на якому він із побратимами повертався з бойового завдання, наїхала на протитанкову міну. Воїну обпекло лице. І знову — лікування. Саме після поранень у нього була змога бачитись з Олександрою. Попри важкі випробування, їхнє кохання лише міцнішало.
“Коли Слава зробив мені пропозицію, одразу ж погодилась. Вирішили одружитись у Житомирі, — з усмішкою згадує Олександра. — Йому дали невелику відпустку, за день до весілля коханий встиг купити класичний костюм. А біле плаття мені подарував тато”.
28 грудня 2023 року рідні й друзі вітали молодят із радісною подією.
Невдовзі після того Олександра Каспрович почала службу в 55-й окремій артилерійській бригаді “Запорізька Січ”, а її чоловік знову вирушив на фронт.
“На світанку 15 вересня 2025 року я виводив п’ятьох дронарів з позиції у Покровську. Йшов першим, — каже В’ячеслав. — Раптом пролунав вибух. Я навіть не зрозумів, що наступив на міну, болю не відчував, спробував зробити крок і впав. Права стопа була пошматована, половину відірвало”. Побратими відтягнули пораненого в лісосмугу, наклали турнікет, зв’язались із сусідньою позицією, звідки принесли візок на колесах. До точки евакуації було приблизно сім кілометрів. У небі постійно гуділи ворожі дрони, тож доводилось весь час шукати укриття й маскуватися.
Через п’ять годин бійці таки дістались до пікапа, який завіз пораненого до стабпункту. “Там знеболили, дістали осколки з руки. Тоді подзвонив тестю, який саме гнав мені машину в район дислокації. Сказав, що підірвався на міні”, — ділиться воїн. А тесть зателефонував доньці. “У тата був сумний голос, тож я одразу зрозуміла — щось сталось, — пригадує Олександра. — Набрала Славу, спершу побачила його посічене лице”. Чоловік сказав: “Ти тільки не засмучуйся”. І показав перебинтовані ноги. В’ячеслава повезли до дніпровської лікарні, куди й примчала дружина.
“Він мав жахливий вигляд, був знесилений. Разом з іншими пораненими бійцями лежав у холодному коридорі, на кушетці. Повз них ходили відвідувачі. Слава казав, що дуже хоче пити, просив у медсестри чаю, та марно, — розповідає Олександра. — Тож спершу я його напоїла й погодувала. А тоді пішла до керівництва лікарні, аби з’ясувати, чому до наших захисників таке жахливе ставлення. Варто було здійняти галас, як одразу знайшлось місце в палаті”.
У лікарні “Касперу” перелили 1200 мілілітрів крові, встановили на праву ногу апарат зовнішньої фіксації. Потім у київському госпіталі зашивали рани на руці й лівій нозі. Але праву ногу врятувати так і не вдалось. “Після ампутації з’явились фантомні болі. Відсутню частину ноги наче вивертало, мене кидало то в жар, то в холод. Це посилювалось уночі, тому не міг спати”, — зауважує В’ячеслав.
Згодом він почав ходити за допомогою милиць. Потрапив до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), де продовжив лікування. Після реабілітації в НРЦ “Незламні” торік у грудні отримав тимчасовий протез.
“Із ним спочатку було важко — через дві години нога починала боліти, але з часом призвичаївся. Тепер ходжу на протезі весь день, чекаю на виготовлення постійного, — каже 27-річний молодший сержант В’ячеслав Каспрович. — А тоді повернусь на службу в свій підрозділ, де мені пропонують посаду заступника командира роти повітряно-десантної підготовки”.
Подружжя Каспровичів мріє про донечку, але наразі відкладає батьківство. “Ми складали присягу, тож найперше маємо робити все можливе задля перемоги. А тоді реалізуємо свою мрію”, — додає 23-річна Олександра.
