Народився Микола Корольчук у селі Петранка Станіславівського воєводства (нині — Івано-Франківська область) у селянській родині. Мав двох братів. Коли хлопчику було два з половиною роки, померла його мати. Батько одружився вдруге, і в цьому шлюбі народилося ще троє дітей.
Микола закінчив лише п’ять класів польської школи. “Родина татова була небагата, на всіх дітей — одні чоботи. Тому, хто перший встав, той і йшов у них до школи”, — розповідає донька ювіляра Світлана Ленів. До речі, донині прикарпатець жваво декламує польською вірші, які вивчив ще дитиною.
У 16 років Микола приєднався до молодіжної організації ОУН “Юнацтво”. Загалом у Петранці було 12 учасників цієї підпільної спільноти. До них приїжджали члени Проводу ОУН з Калуша та Львова і біля села Камінь проводили вишкіл. Миколі доручили виконувати обов’язки зв’язкового. Спершу юнак носив “штафети” (таємні повідомлення. — Авт.) упівцям. Згодом перевозив підводою харчі для партизанів. За словами Світлани Ленів, її батько в підпіллі мав псевдо “Соловейко”. Не раз зустрічався з командирами УПА Василем Андрусяком і Петром Мельником.
28 жовтня 1944 року Миколу Корольчука та ще двох чоловіків схопили енкаведисти, коли вони перевозили продукти в село Грабівка, де напередодні вночі відбувся бій. Хотіли розстріляти, проте врешті відправили у тюрму. Двоє підпільників, Григорій Дутчак та Степан Мердух, яких ув’язнили разом з Миколою, не витримавши катувань, померли. А “Соловейка” засудили на 10 років виправних таборів і на 5 років позбавили громадянських прав. Відбувати покарання відправили у Степлаг — табір суворого режиму в казахському селищі Кенгір. Там в’язневі дали номер СК-937, який він був змушений носити на плечах, рукаві й нозі (трохи вище коліна). Бараки замикали о 22-й годині, а відчиняли о 6-й ранку. У таборі утримували понад 10 тисяч осіб, майже третина з них були жінки. Миколі Корольчуку, як і іншим засудженим, довелося будувати Кенгірське водосховище, заводи, фабрики, добувати руду в шахтах і кар’єрах. Норми були непосильні, а годували в’язнів абияк. Жорсткі умови утримання й знущання наглядачів призвели до повстання.
“У повстанні, як розповідав тато, брало участь понад сім тисяч в’язнів, більшість із них — політичні, — розповідає далі Світлана Ленів. — 16 травня 1954-го у таборі оголосили загальний страйк. Батько думав, що, напевне, всіх повбивають. Водночас відчував згуртованість саме українців, рідних по духу людей. Звільнили тата з табору в 1956 році. За документами він ще п’ять років не мав права повертатися в село. Та на свій страх і ризик знищив ці документи. У селі сказав, що відбув покарання, “виправився” і готовий “почати життя заново”.
Микола став працювати електриком на пилорамі, електрифікував новозбудовану школу. Цей фах здобув у таборі, а на волі доповнив свої знання навчанням на курсах. Ще й опанував роботу зварювальника. Із дружиною Ольгою прикарпатець познайомився у рідному селі. Молодша на дев’ять років дівчина працювала бухгалтеркою, а згодом — кухаркою в дитсадку. Корольчуки збудували нову хату, у них народилися двоє дітей: син Роман і донька Світлана. Тепер у дідуся четверо онуків та шестеро правнуків. Усіх свого часу допомагав глядіти, навчав молитися. Дружина померла вісім років тому.
Коли Україна відновила Незалежність, Микола Корольчук часто виступав перед молоддю, розповідав про боротьбу УПА, про Кенгірське повстання. Працював прикарпатець і в церковній громаді, був старшим братом у місцевій греко-католицькій парафії. “Мабуть, саме віра в Бога вберегла тата, і тепер він щовечора молиться за своїх табірних побратимів, які вже в засвітах, за Україну, — зауважує донька ювіляра. — Загалом батько добре почувається. Щоранку випиває горнятко неміцної кави і 20 грамів коньяку з медом. Має світлий розум, добру пам’ять і зір — дивиться телевізор без окулярів і все коментує. А антистресом для нього є його улюбленець — хатній кіт”.
Своє сторіччя борець за волю України зустрів з великою вдячністю Богові, адже дочекався таких поважних років у доброму здоров’ї. Лише одне тривожить ювіляра — клята війна. “Росія хоче знищити нас як націю. Але не дочекаються, — каже ветеран-упівець. — Мрію побачити, як остаточно розвалиться кривава московська імперія”.
