Андрій родом із Тернополя, з дитинства займався футболом, згодом захопився вільною боротьбою і тайським боксом. Вивчився на автомеханіка, працював у групі швидкого реагування охоронної фірми. А в 2020 році підписав контракт і став навідником протитанкової гармати МТ-12 “Рапіра” в 44-й окремій артилерійській бригаді.
“Спершу разом із побратимами воював на Донеччині й Луганщині — пітримували вогнем нашу піхоту, знищуючи броньовану техніку противника. А одразу після повномасштабного вторгнення вирушили на Житомирщину. Нас прикомандировували до інших бригад, яким потрібна була допомога артилерії. Брали участь і в штурмових діях”, — розповідає Андрій Мавдюк, якому побратими дали позивний “Ірокез”.
Згодом воїн потрапив до протитанкового підрозділу 68-ї окремої єгерської бригади (тодішня назва), де став оператором ПТРК Javelin. А навесні 2023 року, пройшовши спеціальну підготовку, очолив штурмову групу.
“Не випадково символом нашої бригади стала росомаха. Ми поволі просувалися вперед, витісняючи з позицій ворога, потім окопувались і тримали оборону, — провадить співрозмовник. — Тоді нам вдалось відбити села Благодатне й Урожайне на Донеччині”.
11 січня 2024 року молодший сержант Мавдюк перебував на позиції у районі села Новоєгорівка (Луганщина). “Раптом почув вибухи, вибіг з бліндажа, а москалики вже були в нашій посадці. Зав’язався бій, — згадує. — Від скиду боєприпаса з дрона я зазнав поранення. Що було далі — не пам’ятаю”. Побратими донесли “Ірокеза” до точки евакуації. Після стабпункту за порятунок воїна взялись лікарі Харківського війського госпіталю, які провели пораненому трепанацію черепа й видалили декілька осколків.
Опісля його доправили до реанімації столичної лікарні “Феофанія”. Тривалий час Андрій не приходив до тями, тож один із лікарів розшукав його рідних. “У реанімацію нам дозволили заходити лише на декілька хвилин, — крізь сльози каже мати Віра Мавдюк. — І хоч син був без свідомості, ми з ним розмовляли”.
Коли воїн прийшов до тями, лікарі йому пояснили, що ліве око, в яке потрапив осколок, врятувати не вдалось. Також він втратив ліву кисть. Згодом Андрій почав знову розмовляти, переніс реампутацію руки, йому встановили протез ока. “Через пошкодження мозку я не міг рухатись, та поряд весь час були рідні — допомагали й підтримували”, — зауважує.
“Синові весь час переливали кров, а ми робили йому масажі лівої частини тіла, яка, наче після інсульту, була знерухомлена, — додає мати. — З часом почали пересаджували Андрія на крісло колісне, хоч спершу тримати голову він не міг”.
“На заняття до спортзалу мене возили на кріслі колісному, — ділиться боєць. — Вчився стояти біля “шведської стінки”, відтак — присідати, заново ходити. На це знадобилось близько чотирьох місяців. Було важко”. Андрій Мавдюк продовжив лікування у відділенні неврології тернопільської лікарні, опісля — в реабілітаційному. “Багато займався, зокрема, вчився пересуватись сходами, крутити педалі на велотренажері, — каже співрозмовник. — Працював з ерготерапевтом над відновленням м’язів лівої руки. А коли отримав у центрі “Гарта” біонічний протез, вчився тримати ним пляшку з водою, виделку й ложку”.
Восени 2024-го Андрій отримав І групу інвалідності й списався з війська. У березні минулого року почав працювати слюсарем з ремонту автомобілів у відділенні Центру забезпечення ГУ Нацполіції Тернопільщини. Також приєднався до ветеранської спільноти “Незламні духом” і зайнявся адаптивними видами спорту, як-от веслуванням і греблею на тренажерах. На обласних змаганнях здобув “срібло”, піднявши 38 разів гирю вагою більше як 30 кілограмів. А цьогоріч на чемпіонаті України серед ветеранів виборов бронзову нагороду з петанку.
Недавно ветеран розпочав футбольний матч, зробивши перший удар по м'ячу.
“Протез боїться вологи, тож переважно користуюсь ним удома. У вільний час їду на тренування. Намагаюсь не сидіти на місці. Уже піднявся у гори, хоч це було нелегко. Мрію знову бігати й зіграти у футбол”, — запевняє 34-річний ветеран Андрій Мавдюк, нагороджений відзнакою Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”.
У голові та руці захисника залишилось ще близько десятка осколків. Попереду — чергова операція на праве око, в якому через поранення знизився зір. “Андрій має сильний характер. Тому й досягнув таких результатів, — каже мати. — Хоч один із лікарів зазначив, що його “витягнули” ми — рідні”. До слова, молодший брат ветерана, Сергій, нині боронить країну в лавах 120-го окремого розвідувального полку.
